Дивлюся на деяких своїх молодших співвітчизників і мені важко повірити, як швидко людина може стати злою та мстивою. Ще зовсім недавно — а з перспективи моїх шести десятиліть це справді було недавно — ми були дуже бідними. Майже найбіднішими серед країн, що перебували під контролем Москви. Біднішою, мабуть, була лише Румунія.
Хороший заробіток у Польщі становив близько 25 доларів. Навіть якщо врахувати інфляцію, сьогодні це було б не більше ніж 50 доларів США. І як же впевнено почуваються деякі молоді люди, дивлячись зверхньо на кожного, хто бідніший за них. Вони не хочуть пам’ятати, як ми рятувалися від голоду, як намагалися вижити в умовах крайньої бідності.
Порятунком для поляків була не лише втеча з комуністичної Польщі. За обережними оцінками, країну залишили понад півтора мільйона громадян. Багато хто намагався заробити гроші та придбати необхідні для життя речі завдяки торговельним поїздкам. Саме про це й буде ця історія.
Коли мило та маргарин були розкішшю
Було очевидно, що Польща 1960-х років із тріском програла економічне змагання західним державам — країнам НАТО та спільноті, яка через кілька десятиліть стане Європейським Союзом.
Бідність, нестача житла та дефіцит таких товарів, як пральні машини, телевізори чи холодильники, були ще не найгіршим. Гірше було те, що часто бракувало навіть мила, прального порошку, м’яса чи молочних продуктів. А якщо щось і з’являлося в магазинах, то нерідко було низької якості та швидко псувалося.
Щоб придбати найнеобхідніше, люди стояли в чергах по кілька днів. До сьогодні у мене залишилася відраза до черг. Я краще не куплю товар зовсім, ніж стоятиму за ним годинами.
Держава була закритою, і лише небагато людей мали можливість виїжджати за кордон. Ситуація дещо змінилася у 1970-х роках. Під гаслами модернізації влада трохи відчинила двері на Захід, а на Схід вони відкрилися значно ширше.
Паспортний бум і «туризм» під контролем Москви
Завдяки цьому спочатку десятки тисяч, а згодом і сотні тисяч наших співвітчизників вирушили в поїздки, метою яких було здобути товари, недоступні в Польщі. Найчастіше на Захід їздили до Західної Німеччини, Франції та Великої Британії. До США переважно вирушали на заробітки, адже велика відстань і необхідність подорожувати літаком не дозволяли перевозити великі обсяги товарів для торгівлі.
Однак через спрощену процедуру отримання паспортів для поїздок до країн східного блоку справжній «туристичний бум» охопив насамперед держави, що перебували під контролем Москви.
Поїздки організовувалися по-різному. Одні вирушали у складі туристичних груп через бюро подорожей, інші подорожували самостійно — автомобілями або потягами.
Найчастіше поляки їздили до сусідніх країн: НДР, Чехословаччини, Угорщини та Радянського Союзу. Довші маршрути вели до Румунії та Болгарії. Рідше вирушали до Югославії, хоча й там було чимало охочих займатися торгівлею.
Серед республік Радянського Союзу найпопулярнішим напрямком була Україна. Вона була найближчою, а поїздки туди часто пояснювали історичними, родинними або сентиментальними зв’язками.
А як виглядали автобуси, які вирушали в такі подорожі?
Запах джинсів «Odra» і хвилювання на кордоні в Медиці
«У 1984 році наш завод організував поїздку до Києва та Львова. Офіційно ми їхали відвідати Києво-Печерську лавру та монумент “Батьківщина-Мати”. Неофіційно ж кожен мав валізу, набиту товаром до відмови.
Я віз десять пар польських джинсів “Odra”, двадцять флаконів парфумів “Pani Walewska” і цілу купу дешевих перламутрових тіней для повік.
Досі пам’ятаю те хвилювання на кордоні в Медиці. Радянський митник, суворий, у величезному кашкеті, зазирав у валізу. Потрібно було мати напоготові невелику “жертву” — пачку західних сигарет або кольоровий журнал. Якщо проходив контроль, починалася торгівля. Спочатку в потязі, потім у готелі.
У львівському готелі “Інтурист” навіть не потрібно було виходити до міста. Достатньо було прочинити двері номера. Українці знали, навіщо приїхали поляки. Увечері вони підходили до кімнат і тихо перемовлялися в коридорах.
За джинси я отримував стільки рублів, що міг жити там як король цілий тиждень. Але рублі до Польщі не везли — це був просто папір. Натомість купували золото, радянські червоні каблучки, фотоапарати “Зеніт” і біноклі.
Найважчим було повернення. Сховати золото — справжнє мистецтво. Моя дружина мала спеціально пошитий пояс під бюстгальтером. Коли потяг зупинявся на кордоні, серце калатало так сильно, що мені здавалося: митник почує його крізь сорочку. Але якщо все вдавалося, то після однієї такої поїздки можна було жити в Польщі три місяці, не витрачаючи зарплати».
Який Бандера? Яке УПА? За чаркою та торгівлею тоді ніхто не говорив про історію
Товари із запахом «Заходу» в Радянському Союзі продавалися легко. В Україні навіть сформувалася своєрідна польсько-українська торговельна мова, яка дозволяла швидко домовлятися про покупки та продаж.
Багато товарів іноземцям купувати було заборонено. Тут на допомогу приходили українці. Вони самі купували потрібні речі та перепродавали їх полякам.
Після завершення торгівлі часто починалися застілля, які мали перевести знайомство на більш дружній рівень. У ті часи і в Польщі, і в Радянському Союзі алкоголю споживали чимало. Спільні застілля зміцнювали нові знайомства.
І що цікаво — майже ніхто не говорив про історію. Який Бандера? Яка УПА? Набагато важливіше було те, що українець допоміг дістати омріяне золото, яке можна було вивезти до Польщі. Для багатьох такі поїздки ставали справжньою пригодою життя.
Хоча мені самому не довелося брати участь у таких поїздках, я добре пам’ятаю розповіді знайомих, які регулярно їздили до Радянського Союзу. Головним була торгівля та заробіток. На екскурсії залишався час лише тоді, коли все заплановане вже було продано та куплено.
У 1980-х роках я пам’ятаю, як знайомі намагалися створити осередок Товариства польсько-радянської дружби. Навіщо? Таке товариство давало можливість організувати поїздку та отримати дозвіл на виїзд за кордон. Паспортів тоді не зберігали вдома — ними фактично розпоряджалася Служба безпеки.
Тому подібні товариства виникали по всій Польщі. Якщо вони й були проявом любові, то не до Радянського Союзу, а до його золота, телевізорів «Рубін» та інших дефіцитних товарів.
Так, контрабандою вивозили навіть телевізори. Для цього часто використовували хабарі. Треба було заплатити радянському прикордоннику чи митнику, а потім і польському, щоб не довелося сплачувати надто велике мито. Так, у ті роки багато дефіцитних товарів у Польщі обкладалися митними зборами.
Львівський вокзал. Саме тут почався польський бізнес в 70,80 – роках. Автор фотографії Олексій Зеленко. Джерело Посилання
1989 рік і епоха «мурах»: Великий похід поляків до Львова
Після 1989 року, коли поляки нарешті отримали можливість зберігати паспорти вдома та вільніше подорожувати, можна говорити про справжній наплив до України. Люди їхали всім, що мало колеса. Автомобілі та автобуси завантажували до межі можливого. Почалася епоха так званих «мурах» — дрібних торговців, які постійно курсували через кордон.
Рух був двостороннім. Українці їздили до Польщі, а поляки — до України. Найпопулярнішим напрямком залишався Львів.
«Це був не потяг, а цілий спосіб життя. Маршрут Перемишль–Львів невеликий, але дорога іноді займала десять годин. Коли заходив митник, усі раптом ставали або дуже релігійними, або дуже хворими, аби тільки не довелося вставати зі своїх місць.
Запах у вагонах був неймовірний — суміш дешевого тютюну, розлитого алкоголю та людського поту.
У Львові ми виходили на вокзалі, і все починалося одразу. До нас підходили торговці й запитували: “Що у вас є? Костюми? Майонез?”. Продавалося все — просто на сходах вокзалу або на Краківському ринку.
Пам’ятаю, справжнім хітом були польський майонез та кетчуп “Włocławek”. Українці купували їх коробками. За зароблені гроші ми купували пальне в каністри — тоді воно було дуже дешевим — і поверталися до Польщі, щоб наступного дня повторити все знову.
Це була важка, брудна робота. Але саме завдяки їй багато людей у 1990-х добудували свої будинки та купили перші західні автомобілі».
Одеська рулетка, багнюка «Сьомого кілометра» і страх перед рекетом
Дехто вирушав ще далі — до легендарної Одеси. Це була набагато складніша подорож, але й прибутки там були значно більшими. Те, що у Львові через велику кількість польських торговців коштувало дешево, в Одесі можна було продати набагато дорожче.
Такі поїздки зазвичай організовували автобусами. У 1990-х роках дороги пострадянських країн контролювали численні кримінальні угруповання. Слово «рекетир» викликало у торговців не менший страх, ніж митники.
«Ми їздили орендованим “Ікарусом” із Жешува. Замість частини сидінь у задній частині автобуса були встановлені дерев’яні настили, щоб умістити більше товару.
Одеса була зовсім іншим світом. Ринок “Сьомий кілометр” — це було справжнє море багнюки та контейнерів. Якщо приходив туди о четвертій ранку, то бачив тисячі людей із ліхтариками на головах. Ми нагадували шахтарів, які шукають золото.
Гроші? Тільки долари. Їх носили у спеціальних поясах під одягом. Ніколи не ходили поодинці — завжди групами по двоє-троє.
Найнебезпечнішою була дорога назад. У ті роки Україною діяли так звані рекетири. Вони зупиняли автобуси на трасах, іноді переодягнені в міліцію, іноді просто в спортивних костюмах із бейсбольними битами.
Водій завжди мав підготовлений конверт із “дорожнім податком”. Якщо не заплатиш — могли вибити шибки або спалити товар.
З Одеси везли переважно шкіряні куртки та дешеві китайські товари, які прибували до порту морем. Купували їх за долари, а продавали в Польщі на базарах у Тушині або на варшавському Стадіоні Десятиріччя.
Прибутки були величезними, але ризик ще більшим. Пам’ятаю знайомого, у якого під Одесою “зникла” ціла вантажівка взуття. Його залишили просто на дорозі майже без нічого. Таким був тодішній бізнес».
Знаменитий ринок в Одесі. Автор фотографії UNOMANO. Джерело Посилання
Запах кращого світу, розкладений на розкладачках
А як українці реагували на цих польських «туристів»? Переважно дуже доброзичливо. Зрештою, поляки привозили товари, яких тоді бракувало в економіці, що лише починала переходити від радянської планової системи до ринкових механізмів.
Було ще дещо, що об’єднувало людей по обидва боки кордону. Спогади про те, скільки страждань завдала Росія. Поляки дізнавалися про Голодомор в Україні, а українці — про Катинський злочин. Для багатьох це була перша справжня розмова про взаємну історію та трагедії наших народів.
Одна українка так згадувала покупки у поляків:
«Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х поляки приїжджали регулярно. Про це знало все наше подвір’я. Вони розкладали розкладачки й торгували просто з них. Разом із товарами вони приносили запах кращого світу: мило Fa, жувальні гумки Turbo, яскраві светри з візерунками.
Ми купували в них польський майонез, тому що місцевий тоді було майже неможливо знайти. Ми називали їх “бізнесменами”».
«У ду*і були, гі*но бачили» — гіркий висновок для молодого покоління
Ця епоха неймовірної винахідливості та підприємливості, яка могла б здивувати навіть професійних торговців, тривала понад двадцять років. З часом економічні відносини почали нормалізовуватися, а дрібна прикордонна торгівля поступово втратила свою вигідність.
У ті роки між поляками та українцями виникло багато справжніх дружніх стосунків. Люди відвідували одне одного навіть пізніше, коли вже не потрібно було возити із собою десятки кілограмів светрів, джинсів чи майонезу.
Минуло багато років. Польща стала відносно заможною країною. Але багато молодих людей сьогодні вже не розуміють, через які приниження, труднощі та жертви проходили поляки, намагаючись вижити на двадцять доларів на місяць — приблизно такою була середня зарплата в часи ПНР.
Їм вдалося. А ми, хто це пережив, сьогодні вже на пенсії або наближаємося до неї. Ми знаємо, скільки коштувало відновлення свободи, скільки сліз і трагедій стояло за тим, щоб побудувати нинішній добробут.
І коли я дивлюся на сповнені ненависті обличчя деяких людей, то мимоволі думаю: вони просто не знають, як це було насправді.
Джерела: Nowiny Wschodnie, польська та українська преса того періоду, книга «Біла гарячка» Яцека Гуго-Бадера, телевізійні репортажі, а також особисті спогади та розмови з людьми, які брали участь у тих подіях.
У разі використання матеріалу просимо вказувати джерело: Nowiny Wschodnie та активне посилання на публікацію
