Останніми днями громадську думку розпалили повідомлення про те, що вчитель нібито «викинув хрест у сміття» під час уроку. Ця справа одразу ж стала паливом для ЗМІ, і навколо школи з’явилися протестувальники, зокрема люди, які називали себе «захисниками кордонів». Були оголошення про звіти до прокуратури, звинувачення в образі релігійних почуттів та класичне онлайн-полювання на відьом.
Проблема полягає в тому, що кримінальне право діє не на емоціях чи заголовках, а на фактах. І чим довше розслідується справа, тим менш сенсаційними стають повідомлення.
Що ж насправді могло статися?
Подальші повідомлення ЗМІ вказують на те, що предмет, який опинився у смітті, не обов’язково був хрестом, що висів на стіні як символ релігійного поклоніння. Є повідомлення, що це був пластиковий хрест – реквізит, з яким учні гралися під час уроку, заважаючи йому. Також у громадськості постійно ходить думка, що це була частина костюма на Гелловін, а не юридично визнаний релігійний об’єкт.
Це розмежування не є семантичним трюком. Воно визначає, чи можна взагалі вважати це злочином.
Стаття 196 Кримінального кодексу не є автоматичною
У дискусії одразу ж торкнулися статті 196 Кримінального кодексу, яка конкретно стосується злочину образи релігійних почуттів. Варто, однак, нагадати, що це положення має дуже конкретні вимоги. Простої згадки слова «хрест» недостатньо.
Щоб говорити про злочин, одночасно повинні відбутися наступні обставини:
• публічна образа,
• об’єкт релігійного поклоніння,
• таким чином, що ображає релігійні почуття конкретних людей,
• коли є намір образити.
Якщо предмет був пластиковим реквізитом, який використовувався у грі або як частина костюма, і вчитель викинув його у сміття у відповідь на зрив уроку, немає підстав для подання кримінальної заяви. Кримінальне право карає не кожен жест, який комусь не подобається. Воно карає поведінку, яка має реальний, соціально шкідливий вплив.
Школа — це не політична сцена
Те, що сталося далі, викликає особливе занепокоєння: ескалація емоцій перед школою, присутність груп, відомих радикальними протестами, та спроба нав’язати “вирішення” питання на вулиці та в соціальних мережах.
Школа – це не ідеологічний ринг. Дітей не можна тримати в заручниках суперечок дорослих. А прокуратура – це не інструмент для підтвердження чиїхось ідеологічних переконань.
У правовій державі не натовп вирішує, чи відбувся злочин, а аналіз доказів: що саме було предметом події, в якому контексті, які слова були сказані, який був намір і чи було комусь реально завдано шкоди у сфері, що охороняється кримінальним правом.
А як щодо версії вчителя?
Серед усього цього хаосу особливо легко не помітити один фундаментальний принцип: вміння вислуховувати іншу сторону. Якщо вчитель стверджує, що конфіскував у учня предмет, який йому кинули або з яким гралися під час уроку, це не «захист», а фактична обставина, яка потребує перевірки.
Розслідування, дисциплінарні стягнення та шкільні процедури – це одне. Однак перетворення такої ситуації на кримінальну справу – без ретельного встановлення фактів – це зовсім інше.
Кримінальне право не для управління емоціями
Цей випадок висвітлює ширшу проблему: кримінальне право все частіше використовується як своєрідний ідеологічний «дутий кийок». Однак його роль полягає не в тому, щоб реагувати на кожну суперечку, а в тому, щоб захищати від справді небезпечних або соціально шкідливих дій.
Якщо мала місце неналежна поведінка, існують інші заходи. Якщо сталася помилка батьків, існують інші процедури, такі як дисциплінарні стягнення. Однак, якщо пластиковий реквізит, який не є предметом релігійного поклоніння, опинився у смітнику, не було «нападу на релігію» згідно з визначенням кримінального законодавства.
Емоції проти закону – де межа?
У демократичній державі, де панує верховенство права, емоції можуть бути зашкалюючими, але факти та закони мають останнє слово. І було б добре, якби ми — особливо у питаннях, що стосуються шкіл та дітей — пам’ятали про це.
Іноді може здаватися, що практикуючі юристи позбавлені емоцій. Насправді все навпаки — ми просто реагуємо не імпульсивно, а на основі аналізу. Ми фільтруємо кожну гучну подію, кожне відчуття через правову базу. Саме цей процес — юридичною термінологією називається субсумпцією — дозволяє нам відокремити те, що викликає емоції, від того, що насправді є злочином.
Коли закон стає інструментом тиску
Я пишу це як практик, який щодня має справу з дійсно серйозними питаннями: насильством, погрозами, нападами та реальними порушеннями людської гідності. У таких випадках емоції зашкалюють, але вони завжди повинні поступатися місцем фактам і доказам.
Ось чому я з тривогою спостерігаю за спробами використовувати кримінальне право для перемоги в ідеологічних суперечках, а не для захисту когось від реальної шкоди. Кримінальне право не призначене для розрядки колективних емоцій чи участі в символічних битвах.
Якщо ми почнемо ставитися до прокуратури як до інструменту для підтвердження власних переконань, швидко стане зрозуміло, що жертвою такого механізму може стати будь-хто. А верховенство права закінчується саме в той момент, коли право перестає бути аналізом фактів і починає бути реакцією на крик натовпу.
Юрист, адвокат-стажист, судовий медіатор, докторант і волонтер. Спеціалізується на кримінальному, сімейному, трудовому та адміністративному праві, приділяючи особливу увагу захисту прав іноземців.
Автор публікацій і виступів, присвячених кримінально-правовому захисту честі та гідності, кримінальній відповідальності в соціальних мережах, а також проблематиці дискримінації. Засновник і голова фонду, що надає правову допомогу особам, які постраждали від насильства на ґрунті упереджень. Активно займається освітньою та громадською діяльністю у сфері захисту прав людини. Волонтер, який регулярно допомагає дитячим будинкам у Польщі та Україні.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар