Їй уже немає куди повертатися. Її рідний Мелітополь був окупований, а будинок зайняли російські військові. Пізніше будівлю затопило, і сьогодні Людмила навіть не знає, що від неї залишилося. Коли вони тікали з України, над їхнім автомобілем пролітали ракети. Сьогодні Людмила говорить, що війна досі залишилася в тілі та психіці багатьох українських жінок, які намагаються налагодити своє життя в Польщі. Хоча багато хто з них переживає дуже важкі часи, Людмила підкреслює: якщо людина шукає допомоги і стукає в двері — вона завжди може знайти вихід.
У розмові вона розповідає про те, як пережила перші дні війни, з чим їй довелося зіткнутися після приїзду до Польщі та як вона намагалася впоратися з травмою, стресом і самотністю.
Коли 24 лютого 2022 року Людмила разом із донькою, онукою та онуком виїжджала з окупованого сьогодні Мелітополя, вона навіть не уявляла, що більше не повернеться до рідного дому.
– Ми думали, що це займе два тижні. Що війна ось-ось закінчиться, і ми повернемося додому ,– згадує вона сьогодні.
Під час втечі над їхньою машиною пролітали ракети. Вони їхали вночі, об’їзними дорогами, без увімкнених фар. Мости були зруйновані, дороги заблоковані, а навколо тягнулися колони автомобілів, повних сімей, які рятувалися від війни.
– Це був величезний стрес. Ми їхали з маленькими дітьми. Онуці тоді було шість років, онукові — шістнадцять. Мені й сьогодні важко до цього повертатися. Ця війна досі тягнеться за нами й продовжує жити в людині болем та спогадами. Я бачила, як сильно це переживав мій онук. Під час втечі та всієї дороги він перебував у такому сильному стресі, що мусив тоді приймати заспокійливі препарати, — розповідає вона.
Родина дісталася до Польщі лише 4 березня. Дорогою їм допомагали волонтери із Західної України, а пізніше також поляки, які чекали біля кордону з водою, їжею, засобами гігієни та допомогою для дітей.
– Ми приїхали фактично з однією сумкою. Поляки дуже добре нас прийняли. Ми отримали їжу, одяг, допомогу, транспорт. Я ніколи цього не забуду, — говорить Людмила.
Війна не закінчується після перетину кордону
Хоча від виїзду з України минуло вже понад чотири роки, Людмила зізнається, що стрес і невизначеність досі залишаються частиною повсякденного життя багатьох українських біженок.
Її рідний дім сьогодні знаходиться на окупованій території.
– У нашому будинку жили російські солдати. Вони забрали ключі. Пізніше прорвало труби, і будинок затопило. Ми навіть не знаємо, що там сьогодні залишилося, — розповідає вона.
Після приїзду до Польщі родина спочатку оселилася неподалік Вроцлава. Спочатку вони жили з надією, що ситуація швидко стабілізується і вони зможуть повернутися до нормального життя.
– Ми справді вірили, що повернемося за кілька тижнів. Тоді ніхто не думав, що війна триватиме стільки років, — говорить Людмила.
Перші місяці в Польщі були дуже важкими. Чужа країна, невизначеність, стрес і постійне стеження за новинами з України стали частиною щоденного життя.
– Людина весь час жила в напрузі. Кожен дзвінок з України викликав страх. Ми хвилювалися за рідних, знайомих і свій дім, — згадує вона.
Людмила допомагала у волонтерському центрі, перекладала між поляками та біженцями й підтримувала інших українців, які тільки приїжджали до Польщі.
– Поляки тоді дуже нам допомагали. Але ми теж намагалися допомагати іншим. Багато людей приїжджали повністю розгубленими — без знання мови, без плану, фактично без нічого, — говорить вона.
Як підкреслює Людмила, величезну роль у новому житті відіграли також вивчення польської мови та спілкування з людьми.
– Коли людина починає вивчати мову, вона починає трохи інакше мислити. Легше знайти себе в новій реальності й менше боятися.
Найважчою виявилася самотність
Сьогодні Людмила живе разом із донькою та онукою. Вона займається домом і допомагає родині. Як і багато старших українок, вона зізнається, що після війни найбільшою проблемою дуже часто стає самотність.
– Молодші працюють, мають своє життя. Старші жінки часто залишаються самі. Людина починає замикатися в собі, і це дуже впливає на психіку, — пояснює вона.
За її словами, багато жінок після війни довгий час живуть у стані постійної напруги. Спочатку вони намагаються врятувати дітей і родину, потім — знайти себе в новій країні, а власне здоров’я та самопочуття відходять на другий план.
– Жінки часто не думають про себе. Спочатку діти, дім, родина, документи, робота. І лише згодом людина починає помічати, що організм уже не витримує всього цього, — говорить Людмила.
Людмила підкреслює, що величезне значення для неї мали зустрічі, організовані місцевою фундацією та клубом «Сила жінок». Як вона каже, після пережитої війни, втечі та життя в постійному стресі людині дуже потрібна інша людина та звичайна розмова.
– Коли людина залишається сама зі своїми проблемами, дуже легко замкнутися в собі. А коли зустрічаєш людей, які пережили подібне, стає легше впоратися з усім цим, — говорить вона.
Саме там, разом з іншими жінками-біженками, вони діляться своїми проблемами, говорять про самотність, стрес і проблеми зі здоров’ям, а також разом шукають способи, як із цим справлятися.
– Людина раптом бачить, що не лише вона стикається з такими проблемами. Інші жінки також переживають стрес, проблеми зі здоров’ям чи психологічне виснаження після війни. Це дає відчуття підтримки і допомагає легше пережити найважчі моменти, — підкреслює Людмила.
«Стрес залишається в організмі»
Людмила зізнається, що тривалий стрес і життя в постійній напрузі почали впливати також і на здоров’я.
– На фоні стресу все накопичується. Організм просто починає протестувати, — говорить вона.
Фахівці підкреслюють, що хронічний стрес, перевтома та ослаблення організму можуть підвищувати ризик багатьох проблем зі здоров’ям, зокрема інфекцій сечовивідних шляхів, які особливо часто виникають у жінок. За медичними даними, навіть 81% таких інфекцій стосується саме жінок.
До найпоширеніших симптомів належать печіння під час сечовипускання, часте сечовипускання, відчуття постійного тиску на сечовий міхур або дискомфорт унизу живота. Експерти наголошують, що дуже важливо реагувати вже при перших симптомах та підтримувати природні захисні механізми організму.
У таких ситуаціях багато людей шукають підтримки вже при перших ознаках проблем.
Людмила зізнається, що у її випадку допомогли також рослинні препарати, які підтримують сечовидільну систему.
– Добре, що існують засоби, які допомагають. Важливо говорити про здоров’я і не ігнорувати перші симптоми. Треба звертатися до лікарів або фармацевтів і шукати допомогу, — говорить вона.
Одним із препаратів, які застосовуються як допоміжний засіб при перших симптомах інфекцій сечовивідних шляхів, є Urosept — рослинний лікарський засіб, доступний без рецепта, який використовується як допоміжний препарат при інфекціях сечовидільної системи та сечокам’яній хворобі.
Рослинні препарати такого типу підтримують природні захисні механізми організму та допомагають дбати про правильне функціонування сечовидільної системи, особливо в періоди ослаблення організму, перевтоми та хронічного стресу.
Людмила також підкреслює, що багато жінок зі східного кордону після приїзду до Польщі ще не знають польських препаратів і часто бояться користуватися засобами, яких раніше не використовували.
– В Україні жінки знають інші ліки та інші назви. Тут вони часто бояться запитувати або просто не знають, що можуть застосовувати, — говорить вона.
Тим часом Urosept присутній на польському ринку вже понад 40 років і багато років залишається одним із найвідоміших препаратів для підтримки сечовидільної системи. Як підкреслюють фармацевти, при перших симптомах не варто боятися шукати допомогу — як у лікаря, так і в аптеці, де можна отримати базову підтримку та інформацію щодо доступних препаратів.
Це лікарський засіб. Для безпеки застосовуйте його відповідно до інструкції, що додається до упаковки, і лише тоді, коли це необхідно. У разі сумнівів проконсультуйтеся з лікарем або фармацевтом.
«Не можна замикатися в собі»
Попри важкі переживання Людмила досі вірить, що одного дня зможе повернутися додому.
– Я сподіваюся, що війна закінчиться і ми ще повернемося. Можливо, не одразу, але колись — обов’язково.
Водночас вона підкреслює, що багато українок у Польщі досі потребують підтримки — не лише фінансової, а передусім психологічної та людської.
– Не можна замикатися в собі. Треба шукати людей, підтримку, говорити одне з одним. Це дуже важливо, — говорить вона.
На завершення Людмила знову повертається до теми вдячності полякам.
– Я хочу подякувати полякам за все. За допомогу, за добре серце і за те, що вони нас прийняли. Я ніколи цього не забуду.
Спонсорований матеріал
