
Коли президент Сполучених Штатів говорить про дружбу з лідером держави, яка веде загарбницьку війну проти України, це перестає бути лише справою особистих симпатій. Постає питання про політичну відповідальність, надійність союзів і межі міжнародної солідарності.
5 000 zł
Рубікон перейдено. Іноді достатньо одного речення Дональда Трампа, щоб усвідомити, наскільки далеко зсунулися межі політичного дискурсу. Адже висловлювання американського президента щодо Володимира Путіна — це більше, ніж вияв його особистого стилю спілкування. Коли мова дружби починає переважати над мовою відповідальності, а стосунки між лідерами затуляють реальність війни, виникає проблема, значно серйозніша за дипломатичну риторику. Ідеться про те, чи залишилися в міжнародній політиці цінності, які не можна підпорядковувати особистим стосункам і ситуативним інтересам.
Довгий час я не висловлювався щодо політики Сполучених Штатів. Звісно, я стежив за американською зовнішньою політикою. Від початку нового президентського терміну Дональда Трампа, продовжуючи стежити за подіями в Україні, я став особливо уважно прислухатися й до заяв американського президента. Тут ідеться про більше, ніж інтерес до політики великих держав. Сполучені Штати залишаються одним із головних архітекторів міжнародної системи безпеки, а слова їхнього президента можуть мати наслідки, що виходять далеко за межі поточної дипломатії.
Цього разу повз ці слова важко пройти. 19 листопада 2026 року на саміті АТЕС у китайському Шеньчжені Дональд Трамп, вітаючи Володимира Путіна, сказав: «He’s my friend» — «Він мій друг». Він додав, що вони знайомі багато років і між ними склалися добрі стосунки. Це не була фраза, вирвана з контексту приватної розмови. Вона пролунала публічно перед початком зустрічі президентів Сполучених Штатів і Росії, коли російська війна проти України ще тривала.
Як можна називати другом людину, щодо якої Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт у зв’язку з імовірними воєнними злочинами? І що така заява говорить про світ, у якому особисті стосунки лідерів починають затьмарювати відповідальність за агресію та її наслідки?
Дипломатія чи нормалізація?
Почнімо з розмежування, яке в нинішній ситуації видається принциповим. Дипломатія вимагає розмовляти й із супротивниками. Історія міжнародних відносин показує, що переговори з лідерами держав, відповідальних за агресію, іноді необхідні для припинення війни, обмеження насильства чи вироблення умов миру. Тож сам факт зустрічі з Путіним не мав би бути предметом принципової критики. Проблема починається там, де політичну розмову витісняє мова особистої близькості, а необхідність переговорів починає скидатися на спробу нормалізувати відносини без урахування їхнього морального й правового контексту.
Можна говорити із супротивником, не роблячи його другом. Можна вести переговори з агресором, не стираючи межі між відповідальністю та безкарністю. Можна шукати порозуміння, не відмовляючись від принципів, які надають йому сенсу.
Володимир Путін — це більше, ніж політик, чиї інтереси розходяться з інтересами Вашингтона. Під його керівництвом Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, порушивши основоположні принципи міжнародного права. У резолюції від 2 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН засудила російську агресію та зажадала виведення російських військ з території України. 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна, оскільки мав достатні підстави вважати його відповідальним за незаконну депортацію та переміщення українських дітей з окупованих територій України до Російської Федерації.
Тут важлива точність: ордер на арешт не є обвинувальним вироком, що набрав законної сили. Це, однак, не применшує його значення. Це акт міжнародного правосуддя, який надає питанню відповідальності російського лідера конкретного правового виміру. Документація Міжнародного кримінального суду не залишає сумнівів щодо суті звинувачень.
У цьому контексті слово «друг» перестає бути нейтральним елементом розмови. Воно може стирати межу між політичною необхідністю і легітимізацією через особисті стосунки. Воно може відвертати увагу від жертв війни й зосереджувати її на стосунках між лідерами, відсувати питання відповідальності за скоєне заради перспективи майбутніх політичних вигод. У центрі подій опиняються рукостискання, заяви про добрі відносини й обіцянки «чудових речей», тоді як досвід людей, які живуть під російськими обстрілами, залишається за кадром.
Коли політична розсудливість втрачає зв’язок із реальністю
Політична розсудливість виходить за межі механічного повторення моральних декларацій чи відмови від контактів із державами, дії яких викликають заперечення. Насамперед це вміння розпізнавати наслідки власних рішень, відрізняти ситуативні інтереси від стратегічних і зберігати рівновагу між ефективністю та відповідальністю.
У транзакційній політиці, яку ми спостерігаємо дедалі частіше, міжнародні відносини починають скидатися на торговельні переговори. Партнером стає той, із ким можна укласти вигідну угоду, незалежно від його попередніх дій і зобов’язань. За такого підходу історію, право, досвід жертв і міжнародну репутацію можуть сприймати як перешкоди на шляху до домовленості.
Це небезпечне спрощення. Мир — це більше, ніж відсутність пострілів. Його не можна ототожнювати з тимчасовим припиненням бойових дій, якщо ціною стане закріплення наслідків агресії, позбавлення держави, яка зазнала нападу, права на самовизначення або надання сильнішому права диктувати умови слабшому.
Саме тому має значення, якою мовою лідери говорять про особисті стосунки. Коли президент найбільшої держави демократичного світу називає другом очільника країни, яка веде загарбницьку війну, це ще не означає автоматичної зміни американської політики. Однак це сигнал, який можна прочитати як зміщення меж політично прийнятного. У дипломатії символи не замінюють рішень, але часто готують для них ґрунт.
Ерозія цінностей і криза повоєнного порядку
Після Другої світової війни міжнародну архітектуру безпеки намагалися побудувати на принципах, покликаних обмежити політику сили: суверенітеті держав, непорушності кордонів, забороні агресії, мирному врегулюванні суперечок і відповідальності за найтяжчі злочини. Ця система від початку була недосконалою. Великі держави застосовували подвійні стандарти, вели війни чужими руками, втручалися у справи інших країн і не раз підпорядковували право власним інтересам. Попри ці суперечності існувала спільна мова норм, яка давала змогу відрізнити законність від свавілля, а агресію — від оборони.
Сьогодні дедалі виразніше видно напруження між цим порядком і поверненням до політики сфер впливу. У такій моделі безпека менших держав стає предметом домовленостей між великими державами, а суверенітет можуть розглядати як щось, чим можна торгуватися. Історія Європи вже знає подібні механізми. Наслідком ставали рішення, ухвалені за спиною суспільств, яких вони безпосередньо стосувалися.
Саме в цьому контексті особливого значення набувають зустріч Трампа з Путіним у Шеньчжені та анонсовані після неї тристоронні переговори за участю Сі Цзіньпіна. Найбільші держави обговорюють війну в Україні, ядерну безпеку та майбутній баланс сил, тоді як Україна безпосередньо не бере участі в тристоронній зустрічі. Це порушує питання про місце держави, яка зазнала нападу, у переговорах щодо її власного майбутнього. Тож побоювання Києва та європейських партнерів, що угоду укладуть за спиною українців, виходять за межі дипломатичної обережності. Вони стосуються основоположного принципу: долю держави не слід вирішувати без її участі.
Великі держави мають право вести діалог, який залишається одним з основних інструментів міжнародної політики. Важливо, однак, чому цей діалог має служити: відновленню порядку, заснованого на праві та повазі до державного суверенітету, чи закріпленню геополітичної логіки, за якою правий той, хто сильніший, а долю народів обговорюють за їхньою спиною.
Світ після принципів?
Сучасна криза зумовлена не лише слабкістю міжнародних інституцій. Її джерелом є також поступове послаблення переконання, що існують цінності, яких не можна підпорядковувати ситуативним інтересам. Якщо агресія стає лише аргументом на переговорах, а відповідальність за злочини — незручним елементом розмови, право втрачає здатність стримувати насильство.
Цей процес не можна приписати одному політикові чи одному президентському терміну. Криза міжнародного порядку триває роками, а її джерела слід шукати і в суперництві великих держав, і в неефективності інституцій, покликаних забезпечувати дотримання спільних правил. Утім, те, як лідери говорять про війну, агресію та відповідальність, може поглиблювати цю кризу або допомагати її стримувати.
У цьому сенсі назвати Путіна «другом» — жест, значення якого виходить за межі особистого ставлення Дональда Трампа. Це символ політичної мови, у якій стосунки між лідерами можуть поставити вище за досвід суспільств, що постраждали від війни. У якій ефективність переговорів може затьмарити питання справедливості, а перспектива великої угоди — право держави, яка зазнала нападу, вирішувати власну долю.
Моральне обурення не може замінити дипломатію. Важливо не сплутати дипломатію з моральною капітуляцією. Розмови з Путіним можуть бути необхідними. Завершення війни вимагає політичних рішень, компромісів і складних переговорів. Це не привід відмовлятися від точності мови, пам’яті про жертв і відповідальності за порушення міжнародного права.
Отже, питання виходить за межі того, чи справді Дональд Трамп і Володимир Путін симпатизують один одному. Воно значно серйозніше: яке значення мають принципи сьогодні, якщо лідери наймогутніших держав можуть сприймати їх як перешкоду для особистих стосунків і політичних угод?
Рубікон не завжди переходять у момент підписання договору чи зміщення кордону. Іноді все починається зі слів, які змінюють наше сприйняття реальності. З тієї миті, коли агресора перестають називати агресором, а відповідальність за війну поступається місцем розповіді про особисту дружбу. Саме тоді варто запитати, чи не стаємо ми свідками не лише кризи політичної розсудливості, а й глибшої ерозії цінностей, на яких досі ґрунтувався міжнародний порядок.

Літературознавець, дослідник культури, ідентичності та польсько-українських відносин, фахівець із соціокультурних процесів у Центрально-Східній Європі.
Упродовж багатьох років поєднує наукову, освітню та громадську діяльність у Польщі й Україні. Його наукові інтереси охоплюють культурне пограниччя, колективну пам’ять, постколоніальні процеси та взаємовплив культур. Автор і співавтор кількох монографій та понад 150 наукових публікацій.
Має багаторічний досвід академічної й організаційної роботи. Обіймав керівні посади в закладах вищої освіти Польщі та України, очолював дослідницькі колективи й реалізовував міжнародні наукові та освітні проєкти.
Активно працює на підтримку польської громади в Україні, зокрема в Бердянську та південно-східній частині країни. Займається збереженням культурної спадщини, освітою та документуванням досвіду громад, які постраждали від війни й окупації.
У своїх публікаціях і коментарях аналізує російсько-українську війну, польсько-українські відносини, становище польської діаспори в Центрально-Східній Європі, політику пам’яті та питання національної й культурної ідентичності. Також досліджує російську пропаганду та імперські наративи.
За наукову, культурну та громадську діяльність нагороджений, зокрема, Кавалерським хрестом ордена «За заслуги перед Республікою Польща», медаллю «За заслуги перед культурою Gloria Artis» та відзнакою «Заслужений діяч польської культури».
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар