Розповідь про мій візит на цвинтар у Болоньї. Там знаходяться могили польських солдатів української національності.
Багатонаціональна Польща, що виникла після поділів, успадкувала проблеми Першої Польської Республіки. Багатонаціональність посилювалася багатоконфесійними розбіжностями, що було ще одним джерелом конфлікту. Звичайна країна зазвичай має один конфлікт, що домінує в її політиці, конфлікт «багаті-бідні», тоді як Друга Польська Республіка також мала вищезгадані релігійні та національні конфлікти. Однією з груп були українці. Самі українці не були монолітом; розділені на греко-католиків та православних, вони сперечалися між собою. Певна кількість людей перейшла до католицизму та з того часу оголосила про польську національність.
Вересень 1939 року – близько 150 000. Українці в польській армії.
Усі громадяни Польщі були зобов’язані служити в армії. Національні меншини не ігнорувалися, справедливо вважаючи, що військова служба сприяє асиміляції.
Кількість українських офіцерів була незначною. По суті, вона обмежувалася кількома десятками колишніх офіцерів з армії Петлюри. Вони служили в польській армії за контрактами, які не зобов’язували їх брати участь у війні. Ці контракти були структуровані таким чином, що українці служили лише офіцерами-інструкторами. Вони мали великий військовий досвід як Першої світової війни в окопах, так і маневреної війни проти більшовицької Росії. Незважаючи на ці контрактні обмеження, майже всі вони добровільно зголосилися воювати зі своїми підрозділами проти німців.
Українці в польській армії раніше Вереснева війна 1939 року
Серед солдатів польського походження найбільша кількість українців служила у 54-му піхотному полку 12-ї дивізії. Вони становили понад 40% військ дивізії. Інші полки дивізії становили приблизно 20%. 11-та Карпатська піхотна дивізія також мала приблизно 40% непольських національностей у своїх лавах, причому українці становили близько 30%. Це була настільки значна кількість, що було прийнято рішення створити єдиний батальйон під назвою «Гуцул», який носив гуцульські шапки. Ця дивізія була розміщена у Станіславові в мирний час. В інших частинах докладалися зусилля, щоб обмежити кількість солдатів українського походження до 20%.
Згаданим вище 11-м КДП командував генерал Броніслав Пругар-Кетлінг. Він здобув одну з найбільших перемог вересня 1939 року. У ніч з 15 на 16 вересня він розгромив моторизований полк СС «Ґерманія» в багнетній атаці. Пругар-Кетлінг згадує, що солдати билися без жодного пострілу. Вони кололи лише багнетами, що було жахливим видовищем у темряві. СС «Ґерманія», як і всі підрозділи Ваффен СС, була елітним підрозділом. Там служили лише високі, міцної статури, розумні німці з нацистською позицією. Однак їх розгромив польський підрозділ, у якому кожен третій солдат був українцем, а кожен четвертий – євреєм. Багато з них навчилися читати й писати лише в армії.
(Міхал Потоцький, Gazeta Prawna, 29.08.2024)
Катинь, Освенцим, Штуттгоф та інші місця страт
Найвідомішим українським офіцером, який пов’язав свою долю з Польщею, був Павло Шандрук. Царський офіцер, він брав участь у формуванні української армії після більшовицької революції. Потім він воював як союзник Польщі у військах Петлюри до кінця війни з Росією. Як офіцер за контрактом, він працював у польській армії. У вересні 1939 року він воював, хоча йому не доводилося. Він воював настільки ефективно, що отримав хрест Virtuti Militari від польського уряду у вигнанні за те, що вивів армію від неминучого знищення. Протягом усієї окупації він відмовлявся брати участь у бойових діях на боці Німеччини та часто переховував у своєму будинку бійців Армії Крайової.
Голову ліквідованої Головної ради Українського Центрального Комітету Миколу Ковальського (1855-1944) було заарештовано та відправлено до концтабору Штуттгоф, після чого його перевели до табору в Дахау поблизу Мюнхена, де він загинув. Іллю Чудненка, колишнього співробітника Української військової секції Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки в Польщі, ув’язнили в таборі смерті Освенцим до визволення. Дітей колишнього польського сенатора Михайла Черкаського вбили німці (син Юрко) та росіяни (дочка Наталія Білинська).
Українці в Армії Крайовій та Варшавське повстання
У перший же день Варшавського повстання в бою з німцями на Домбровській площі загинув Орест Федоронько, курсант Диверсійного командування Армії Крайової та син Шимона Федоронька, головного капелана Польської армії для православних, убитого в Катині в 1940 році. Брат Ореста, В’ячеслав, польський патріот, також брав участь у повстанні як курсант «Славек». Він воював у групі Радослава і загинув 18 серпня 1944 року.
Анджей Гітченко (1926–24 січня 2004), син Івана, консула Української Народної Республіки в Польщі, брав участь у боях Армії Крайової на Мокотові у складі групи «Башта». Був двічі поранений. Після капітуляції повстання його відправили до табору для військовополонених. Після війни закінчив Варшавський політехнічний університет. Працював на залізниці до виходу на пенсію.
Також у лавах Армії Крайової воював колишній офіцер Армії Української Народної Республіки – капітан Іван Митрус Виговський, лейтенант за контрактом у Війську Польському. Він народився 14 червня 1897 року в Станиці Уманській на Кубані. Ймовірно, загинув під час Варшавського повстання.
Дані щодо кількості солдатів українського походження у II польському корпусі значно різняться. Норман Дейвіс у своїй праці «Стежка надії» оцінює її щонайменше у 5000, але наголошує, що вона могла бути набагато вищою. Багато новобранців не ідентифікували себе як поляки. Це було тому, що радянська влада не визнавала українців, білорусів чи євреїв поляками. Їхній шлях до II польського корпусу був набагато важчим, ніж шлях поляків. Російська влада відмовлялася звільняти їх з таборів чи заслання. Однак вони подолали цю труднощі.
Добровольці у Польських збройних силах на Заході
Питання набору солдатів іншої національності, окрім польської, було предметом зустрічі між штабом корпусу та польським урядом у вигнанні. Було вирішено, що кожен громадянин Республіки має повне право воювати за неї в лавах польської армії. Тому національний склад армії залишився таким самим, як і до війни. Православні та греко-католики мали своїх священиків, євреї – своє духовенство, а католики – своє. Ці солдати хоробро боролися – вони були поранені, багато хто загинув, а деякі були нагороджені за свою мужність.
Двоє українців, Анджей Лайка та Єжи Анджеєв, були нагороджені Пам’ятними хрестами Монте-Кассіно. Микола Козій, солдат 2-го корпусу, писав у своїх мемуарах, що перший німецький бункер захопив українець з Волині Михайло Панківець.
Чи хтось із Конфедерації подякував польським солдатам української національності?
Наприкінці весни я відвідав цвинтар польських солдатів з II польського корпусу, які загинули або померли від ран у Болоньї. Там поховано майже 1500 польських героїв, понад сотня з яких – українці. Є також євреї та білоруси. Ймовірно, є й німці. Бо такою була Друга Польська Республіка. Людська вдячність недовга. Деякі політики, переважно прихильники браунівців та конфедератів, вимагають вдячності від українців. Я риторично запитую: чи хтось із них сказав «дякую» українцям за боротьбу за польську незалежність? Чи поклали вони квіти чи запалили свічку на могилі якогось польського солдата української національності? Сумніваюся. Вони знають лише, як підбурювати. І роблять це в інтересах Росії.
Джерела:
– Роман Шаґала, «Українці під час Варшавського повстання»
https://nasze-slowo.pl/ukraincy-w-okresie-powstania-warszawskiego/
– Косинський П. «Українці у Війську Польському»
https://kresy1939.pl/blog/2021/05/21/ukraincy-w-wojsku-polskim/
– «На захист Батьківщини: українці в лавах Польської армії у 1939 році»
https://jagiellonia.org/w-obronie-ojczyzny-ukraincy-w-szeregach-wojska-polskiego-w-1939-roku/
– Даріуш Калінський, «Чи була Армія Андерса польською армією?»
https://ciekawostkihistoryczne.pl/2015/10/07/bialorusini-ukraincy-zydzi-czy-armia-andersa-to-bylo-polskie-wojsko/
Діяч антикомуністичної опозиції у 1980-х роках. Брав участь у підпільній видавничій діяльності — друкував і поширював листівки, а також брав участь у демонстраціях. У 1985–1986 роках був співорганізатором передач підпільного Радіо «Солідарність». З 1986 року був пов’язаний із Рухом «Свобода і Мир». За свою опозиційну діяльність неодноразово зазнавав репресій — був оштрафований та арештовувався.
Після 1989 року працював у приватному секторі. Займається дослідженням історії польської та чехословацької антикомуністичної опозиції. Є співавтором книги та численних наукових і публіцистичних статей. Публікує матеріали на історичну, суспільну та міжнародну тематику, зокрема присвячені Україні, зокрема на порталах LCA.pl та Фонду «Свобода і Мир». З 2014 року активно займається волонтерською діяльністю, підтримуючи Україну та гуманітарні ініціативи.
За діяльність на користь свободи та незалежності Польщі нагороджений Хрестом Свободи і Солідарності (2016), Лицарським Хрестом Ордена Відродження Польщі (2022) та медаллю Pro Patria (2025).
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар