В тіні української трагедії
Порівняння, яке болить: воєнний стан і справжня війна
Вступ, зіставлення масштабу сучасної війни в Україні та воєнних біженців із ситуацією в ПНР 80-х. Окреслення головного питання про автентичність польської боротьби з комунізмом.
5 000 zł
Стаття є публіцистичним коментарем автора, заснованим на його особистому досвіді та спостереженнях. Наведені дані походять із загальнодоступних історичних досліджень та оцінок автора.
• Орієнтовний час читання: 10–12 хвилин
Це було зовсім недавно. Минуло лише кілька десятків років. Дивлячись на те, що відбувається довкола біженців з України, я згадав про півтора мільйона поляків, які втекли з ПНР на Захід. Жодної війни не було. Був воєнний стан, кільканадцять тисяч людей у в’язницях. А вбито «лише» близько 100 осіб. Як підрахував мій знайомий, комуністи вбивали в середньому одну людину на місяць. Якщо подивитися на те, що відбувається в Україні, це ніщо в порівнянні. Там лише цивільних гине більше щодня, ніж у Польщі в 80-х за кілька місяців. Про солдатів — скільки їх загинуло досі — ми не знаємо. Зате є картини українських кладовищ, повних молодих людей. Чоловіків і жінок, адже вони також стали до оборони. Але тут малося йтиме про інше. То як же було з цією нашою героїчною боротьбою з комунізмом?
Паспортна лотерея і фільтри спецслужб
Гра в кішки-мишки зі Службою безпеки
Опис реалій видачі паспортів МВС і СБ, привілеї паспортних службовців та масові втечі поляків з поїздок, організованих на Захід.
Ще до 13 грудня 1981 року поляки тікали на Захід. Тому видача паспортів для подорожей до капіталістичних країн була ускладнена нормами і блокувалася адміністративними бар’єрами. У той час паспортне бюро підпорядковувалося Міністерству внутрішніх справ. На практиці ним керувала таємна політична поліція під назвою Служба безпеки. Саме вони вирішували, хто може поїхати на Захід, а хто ні. Люди, які працювали в цьому бюро, були службовцями, що користувалися всіма привілеями, як і співробітники СБ — включно з пенсійними (після 15 років у паспортному відомстві набувалося право на пенсію!). Ділянка, на якій вони працювали, була для комуністів надзвичайно важливою. Вона дозволяла відсіяти і запобігти можливим спробам втечі. Втечі були масовими, траплялося, що з «екскурсії» на Захід повертався лише водій автобуса. Люди викручувалися як могли. Аби тільки обдурити СБ і отримати омріяну «Книжечку», що дозволяла виїзд.
Візовий Армагеддон і транзитні муки
Кількасот людей під парканом і розбирання авто на гвинтики
Труднощі з отриманням віз у західних посольствах, приниження на кордонах (особливо з НДР) та реалії подорожей потягом або власним автомобілем
Сам паспорт — це лише половина успіху. До кожної західної країни, перш ніж виїхати, потрібно було отримати візу. Для молодших поляків, народжених у вісімдесятих роках і пізніше, це немислимо. А так було. Маючи вже паспорт (а чекали на нього кілька місяців!), ішли до посольства або консульства і там доводили «туристичну», професійну чи наукову мету поїздки. Зустрічі з чиновниками країни, до якої хотіли виїхати, теж не належали до приємних. Через величезну кількість польських утікачів, які згодом підтягували родини, намагалися відмовляти людям, що з першого погляду хотіли втекти з Польщі. Я сам був свідком у 1985 році, як розпачливий чоловік дізнався в посольстві Німеччини про відмову. Ми стояли під парканом, нас було добрих кілька сотень осіб. Коли чиновник виходив до нас, він повертав паспорти, голосно зачитуючи прізвища й повідомляючи, чи є віза, чи її немає. Кілька сотень людей під посольством Німеччини за візою. Це був справжній Армагеддон.
Але… віза до країни призначення — це ще не все. Якщо ми отримували, наприклад, візу до Іспанії, то на її підставі треба було оформити транзитні візи до НДР, Західної Німеччини (ФРН) і Франції. Три посольства або консульства. Кілька днів оформлення, очікування. Ну, коли минало, певно, пів року і ми виплакали всі візи, можна було пакуватися й їхати. Візи до проміжних країн були обов’язкові, звісно, якщо ми не подорожували літаком. У той час це, однак, було рідкістю. Найчастіше їздили потягом або власним автомобілем. Рідше — автобусом. Останній вид транспорту був радше для офіційних поїздок, організованих державними туристичними бюро — наприклад, Orbis або Almatur.
Якщо хтось думав, що це кінець «приємностей», то сильно помилявся. Вирушаємо в подорож і ще потрібно перетнути кордон. Спочатку черга на кордоні Польща – НДР. Пильні очі польських митників та Військ охорони кордону. Чи не веземо заборонених речей. А заборонено було майже все. Потрібно було дати хабар польському й німецькому митнику. Якщо їхали поїздом, то купе розбирали. Якщо автомобілем – треба було бути готовим. Нерідко доходило до розбирання авто майже до гвинтиків. Потім його потрібно було зібрати і знову запакувати. Перетин цього кордону часто займав кільканадцять, а то й кількадесят годин у найгіршому випадку. Потім кордон НДР–ФРН. Це вже вищий рівень перетину кордону. Митники НДР і прикордонники постійно щось шукали. Приниження були звичною справою. Сьогодні це важко уявити. Наступні кордони на цьому тлі ніби не існували. Їх проходили швидко і в приємній атмосфері. Іноді навіть не зупиняючи авто.
Два шляхи на Заході: підтримка близьких проти табірної реальності
Від розкоші родинної допомоги до суворих процедур в Австрії
Різниці між біженцями, які мають родинну підтримку, та більшістю, що потрапляє до транзитних таборів (наприклад, в Австрії). Проблема переповненості та стеження з боку західних служб.
Оскільки було так багато тих, хто виїжджав, що далі? Якщо хтось мав родину на заході, міг розраховувати на її допомогу. Після виїзду він реєструвався у відповідному відомстві, і починалася процедура. Родина брала на себе вирішення перших кроків. І це було найвигідніше з точки зору поляка, який утікав із Польщі. Він мав де жити, родина допомагала, від приймаючої держави отримував невеликі гроші на старт, щомісячну допомогу, обов’язковий мовний курс і за потреби професійний. А вже через різницю в технологіях це було надзвичайно потрібне навіть автомеханікам чи будівельникам. А що вже казати про інженерів чи істориків. Останні мали найгірше. Гуманітаріїв сприймали як людей без кваліфікації.
На жаль, лише невелика жменька могла розраховувати на допомогу родини. Більшість мусила користуватися допомогою приймаючої держави. Усі популярні країни (наприклад, Німеччина, Італія чи Австрія) були змушені створювати табори для біженців, де поляки в певний період становили переважну більшість. Це було навіть 90%. Звідси й атаки, які вели медіа, що будували російський наратив. А він з очевидних причин не був прихильний до поляків. Так само як сьогодні російська пропаганда намагається посварити поляків з українцями, так тоді вона намагалася посварити поляків з німцями, австрійцями, шведами чи італійцями та іншими. Російська агентура проводила такі самі дії, як і сьогодні, хоча тепер вони вдосконалені шляхом адаптації до змінних умов. За версією російської агентури поляки відбирали у місцевих роботу, поляки брали допомоги, тим самим зубожували суспільства, поляки ходили п’яними, поляки влаштовували скандали після алкоголю, поляки, зрештою, крали. Звучить знайомо? Невипадковий збіг із російською пропагандою в Польщі.
Німецька й австрійська соціальна допомога та подвійні стандарти
Мовні курси, хитрування і «пивний суп»
Специфіка систем Австрії та ФРН – щедра підтримка, примусова інтеграція, але також механізми, які використовуються «дрібними шахраями» для виманювання виплат.
Однією з країн, до яких тікали поляки, була Австрія. Та «жахлива, фашистська» Австрія, мати персоналу концтаборів часів Другої світової війни. Полякам це якось не заважало, як і австрійцям у наданні допомоги. Шукачі притулку, як їх називали, потрапляли до таборів. І справді це дещо нагадувало табори. Прибулих ретельно перевіряли й контролювали, що зрозуміло, адже Росія і ПНР цим шляхом надсилали своїх агентів. Спогади поляків говорять про фотографування, зняття відбитків пальців, багатомісячне очікування на розгляд заяви про притулок і величезну переповненість. Ліжка стояли навіть у коридорах. Невелика Австрія не була готова до багатотисячного напливу. Тамтешнє законодавство з міркувань безпеки не дозволяло залучати біженців до роботи. Біженці отримували харчування, невеликі кишенькові гроші.
Як я вже згадував у контексті прийому сім’ями, тут робився акцент на вивченні мови та здобутті професії. У разі висловлення бажання емігрувати до інших країн, наприклад до США, Канади чи Австралії, у таборі доводилося чекати багато місяців на відповідь цих країн. Увесь цей час Австрія утримувала наших біженців. Нагадаю — біженці були забезпечені їжею, проживали за рахунок платників податків, мали навіть невеликі «кишенькові гроші».
Подібна ситуація була і в Німеччині, хоча там держава була набагато щедрішою до шукачів притулку. Попри те, що також довелося створювати транзитні табори, умови в них були цілком добрі. Західна Німеччина дбала про майбутніх працівників, намагаючись одразу включити їх в економічний обіг через спочатку річний ОБОВ’ЯЗКОВИЙ мовний курс – за відвідування якого шукачам притулку платили невеликі гроші. Це було заохоченням до швидшої інтеграції. Одночасно пропонували роботу або професійні курси. Мої знайомі отримували різні можливості. Від маляра, через муляра до курсів інформатики (тоді рідкість). Після завершення курсів направляли на роботу або зменшували виплачувану допомогу до рівня, який отримували німці. Зменшували. Шукач притулку був у кращому фінансовому становищі, ніж безробітний німець.
Німецька система була просто ідеальною для дрібних шахраїв, які виманювали соціальні виплати. У 1992 році я познайомився з поляками, які були там з 1985 року і хвалилися, що не заплямували себе роботою. Зате мали видатні знання про те, де і в якого чиновника найпростіше виманити додаткову допомогу. За соціальні талони вони навіть могли купувати алкоголь у магазинах, що викликало лють німецьких платників податків. Один із поляків казав, що є магазини, і він точно знає які, де він говорить касирці, що пиво йому потрібне для приготування пивного супу. І часто це вдавалося.
Італійський театр і національний сором
Радянський Союз дивиться: пропаганда і чума крадіжок
Використання образу поляків радянським і італійським комуністичним телебаченням (миття вікон). Проблема крадіжок у магазинах, виникнення банд і національний сором, який пояснювали у відділках поліції.
З Італії пам’ятаю комуністичні репортажі, які показували на польському і навіть російському ТБ, що знаю від знайомих росіян, українців і білорусів. Ті, що транслювалися на телебаченні Радянського Союзу, мали висміяти і показати у невигідному світлі поляків, які втекли на захід. Їх показували в переповнених таборах. Потай записували скарги на умови, також використовували агентуру для створення атмосфери страху і безнадії. Показували поляків, як миють туалети, а також знущалися з тих, хто підробляв на перехрестях і на заправках миттям шибок в автомобілях. Це подавали як жебрацтво. Зйомка таких репортажів в Італії була полегшена, оскільки Італія мала дуже сильну комуністичну партію. Російські служби і пов’язані з ними там пересувалися доволі вільно.
Окремою темою був сором, який приносили поляки участю в дрібніших і більших крадіжках. Тоді й народився міф про польського злодія. Поляки після приїзду на захід отримували запаморочення від багатих і барвистих полиць. Усе було в межах досяжності, але не на все вистачало грошей. Спокусі крадіжки піддавалося багато наших співвітчизників, часто не усвідомлюючи, що за ними спостерігає магазинний детектив — потрапляли навіть під час першої спроби. Справи йшли на тисячі.
Мій брат, який жив у Німеччині, згадував, що часто ходив до поліції як перекладач. Він мешкав у невеликому місті, а поляки чинили доволі багато крадіжок. Йому було дуже соромно. За короткий час у крадіжках більш цінних речей спеціалізувалися злочинні групи, створені поляками. Крали дорогі парфуми, електроніку чи навіть іграшки. Саме тоді з’явилися специфічні злодії. Вони пропонували крадіжку речей за каталогом. Можна було замовити, а злодій приносив. Зазвичай домовлялися про половину ціни з каталогу. Найчастіше крадіжки траплялися поблизу табору. Там крали алкоголь, косметику та дрібні предмети щоденного вжитку. На жаль, наших співвітчизників найчастіше ловили на крадіжці алкоголю. Поліція також часто виїжджала на бійки, які влаштовували п’яні поляки.
Чим закінчувалися ці справи? Відповідно до німецького або іншого права — залежно від країни. Однак усі мали одну спільну рису. Це не закінчувалося депортацією, хоча обтяжливість наших співвітчизників була величезною. Були, однак, винятки. Поляк, який вчиняв тяжкий злочин (наприклад, зґвалтування, тяжкий розбій, торгівлю наркотиками), поставав перед місцевим судом. Потім відбував покарання у в’язниці, а після звільнення його депортували до Польщі. Вважалося, що злочинцю не належить міжнародний захист.
Були ще дві категорії, які підлягали депортації. Доведення того, що певна особа всупереч своїй легенді співпрацювала з польськими службами — таємною поліцією, розвідкою чи контррозвідкою — призводило до негайного відправлення до кордону. Коли тисячі польських біженців напливали, уряди держав зрозуміли, що як не як, але стільки діячів «Солідарності» не було в підпіллі — втекло близько 1,5 мільйона людей. Якщо поляк не міг переконливо описати свою діяльність у підпіллі, не мав доказів у вигляді документів із міліції або СБ про затримання, обшуки, допити — іноді його депортували. Це були рідкісні випадки, але вони траплялися.
Гірка рефлексія на завершення
Куди поділися всі ті бійці?
Підсумок статистики (20 тис. офіційних комбатантів проти 1,5 млн емігрантів). Роздуми про міф масової боротьби підпілля та іронічне зіставлення колишньої толерантності Заходу до поляків із сьогоднішньою суворістю польських чиновників щодо українців.
Наостанок. Майже півтора мільйона поляків утекли з Польщі після запровадження воєнного стану 13 грудня 1981 року. Вони посилалися на свою діяльність у підпіллі та загрозу переслідувань. У мене є така думка: якби нас справді було стільки, то ми не чекали б із поваленням комунізму до 1989 року, а це сталося б не пізніше 1985 року, коли з’явилися виразні ознаки тріщин у системі.
Станом на сьогодні статус особи, що боролася з комунізмом, який надає Управління у справах комбатантів і репресованих осіб, має близько 20 тис. поляків. Ще менше мають відзнаку за цю боротьбу — Хрест Свободи і Солідарності, що надається за поданням Інституту національної пам’яті. Таких осіб трохи менше ніж 10 тисяч.
Історики оцінюють, що, не враховуючи поодиноких виступів, людей, які відповідали критеріям, щоб назвати їх борцями з комунізмом, було не більше ніж 60–80 тис. І навіть це, на їхню думку, сильно завищено. Це узгоджується з моїми спостереженнями того часу. Людей, які не вагалися діяти, довкола нас була жменька. Нас було вкрай мало.
І ті півтора мільйона, які посилаються на діяльність і загрозу переслідувань, мають викликати сміх серед нас — людей, що боролися з комунізмом. А з огляду на те, як колись ставилися до польських злодіїв, депортація українця за вилов сома чи в’їзд автомобілем на Морське Око показує наших правителів радше як учасників політичного театру (ред.), а не серйозних державних чиновників.
Джерело: Гжегож Маєвський / Новини Східні
У разі використання матеріалу просимо зазначити джерело: Nowiny Wschodnie та активне посилання на публікацію.