Початок навчального року. Діти повертаються до класів, а разом із ними повертається проблема, про яку, на жаль, дедалі частіше я розмовляю з батьками: насильство в школі!!!
Останніми місяцями ми бачили гучні випадки нападів на дітей і молодь з України. Я сам долучався до допомоги потерпілим у кількох таких справах, зокрема після подій у Бидгощі та Слупську. У своїй діяльності я також займаюся справами, що стосуються насильства та злочинів, мотивованих упередженнями.
І з цих справ для мене випливає одна базова річ — батьки дуже часто не знають, що саме вони можуть зробити.
Чи достатньо залучити класного керівника? Чи можна писати директору звернення? Чи вимагати збереження записів з відеоспостереження? Коли повідомити поліцію? Як її повідомити? А передусім — коли школа сама зобов’язана це зробити?
Спробуймо це впорядкувати — так, як на юридичній консультації.
Часто чую від учителів або батьків що: «Це лише діти» — це величезне спрощення і неправильне виправдання.
Усі ми знаємо, що діти сваряться. Діти можуть сказати одне одному щось дурне або прикре. Не з кожної суперечки на перерві слід робити кримінальну справу.
Але побиття (визначене в Кримінальному кодексі) — це не суперечка. Погрози (ст. 190 КК) дитині — це не суперечка.
Регулярне залякування, відбирання грошей, нищення речей чи примушування до певної поведінки також не є «звичайним конфліктом між однолітками», «жартом» чи «витівкою».
І передусім: заборонене діяння не перестає бути таким лише тому, що його вчинили у шкільному коридорі, а його вчинителем є неповнолітня особа.
Це розрізнення дуже важливе, і ми повинні про нього пам’ятати.
Сталося так, що наша дитина зазнала насильства! Я сам/сама є батьком/матір’ю більш ніж однієї дитини й знаю, що це жахливо, але… Що зробити спочатку?
Якщо дитина каже, що її побили або на неї напали, насамперед СПОКІЙНО її вислухаймо. Не домислюймо історію, не підказуймо їй відповіді — це дуже важливо!
Передусім з’ясуймо:
що сталося, де, о котрій годині, хто брав участь у події, хто її бачив, чи є в цьому місці відеоспостереження і чи траплялися подібні ситуації раніше.
Запишімо це. Або запишімо на аудіо/відео.
Якщо є травми — задокументуймо їх (фото, відео, медичний огляд/висновок) і, звісно, скористаймося медичною допомогою.
Якщо є повідомлення — робимо скриншоти.
Якщо хтось записав подію — зберігаємо відео як доказ: не втручаємося в його тривалість, нічого не вирізаємо! Це дуже важливо — маніпуляції з можливим доказовим матеріалом можуть мати правові наслідки!
Якщо школа має відеоспостереження — негайно звертаємося із вимогою зберегти запис.
Не за два тижні. Не після чергової розмови з класним керівником. Запис може бути перезаписаний, і потім ми будемо дивуватися, чому найважливішого доказу вже немає.
Повідомлення до школи — найкраще письмово (через Librus, електронною поштою)
Звісно, можна почати з класного керівника — коли сталася сварка між дітьми, якщо не було вчинено забороненого діяння.
Але якщо ми говоримо про насильство, яке повторюється, про побиття, погрози або серйозне залякування, я також рекомендую письмове звернення до директора школи.
Що і як написати — просто коротко й конкретно, без «води» та залякування; найкраще викладімо свою позицію — уникаймо генераторів AI; за потреби використаймо їх хіба що для перекладу. Ось приклад:
«У день… приблизно о годині… мою дитину… Подію бачили такі особи… На місці події є відеоспостереження. Прошу забезпечити збереження запису та вжити заходів, що гарантують безпеку дитини».
Не потрібно писати юридичний трактат — ніхто від вас цього не вимагає.
Важливіше, щоб через місяць не виявилося, що батько/мати стверджує, ніби повідомляв(ла) про проблему, учитель пам’ятає розмову трохи інакше, а директор каже, що дізнався про справу лише вчора — на жаль, на практиці це дуже часто так і виглядає!
Пам’ятаймо! Директор відповідає за безпеку учнів у школі!
Це не лише моя думка чи моє бажання.
Відповідно до ст. 68 ч. 1 п. 6 Закону про освіту директор виконує завдання, пов’язані із забезпеченням безпеки учням і вчителям під час занять, організованих школою.
До цього додаються Стандарти захисту неповнолітніх, обов’язок упровадження яких випливає зі ст. 22b і 22c закону про протидію загрозам злочинності сексуального характеру та захист неповнолітніх.
І ось дуже практична порада для батьків, коли з вашими дітьми трапиться щось тривожне:
попросіть у школи Стандарти захисту неповнолітніх.
Прочитайте цей документ!
Записи в ньому повинні визначати, зокрема, правила безпечних взаємин між дітьми, заборонені поведінки, процедуру втручання у разі підозри заподіяння шкоди дитині, осіб, які приймають повідомлення, спосіб документування інцидентів та процедуру подання повідомлень про підозру у вчиненні злочину.
Тож можна запитати директора прямо:
«Яку процедуру, передбачену Стандартами захисту неповнолітніх, було застосовано у випадку моєї дитини?»
І очікувати конкретної відповіді.
Ну і тепер питання: коли і чи вже йти до поліції?
Якщо існує безпосередня загроза здоров’ю або життю дитини — телефонуємо за номером 112 і все.
Тоді не чекаємо на директора, класного керівника чи вчителя.
Якщо загроза вже минула, але мала місце поведінка, що може становити заборонене діяння — наприклад побиття, погрози, крадіжка, грабіж, примушування, наполегливе переслідування чи сексуальний злочин — справу можна повідомити поліції.
Не слід боятися відповіді: «Але ж правопорушнику 14 років, це ще дитина», адже саме тому існує закон про підтримку та ресоціалізацію неповнолітніх і провадження в сімейному суді.
Батько або мати потерпілої дитини не повинні самостійно кваліфікувати діяння, встановлювати відповідальність правопорушника чи вирішувати, які заходи мають бути до нього застосовані.
Для цього є компетентні органи.
Пам’ятайте, що не в кожній ситуації директор може сказати: «вирішимо це внутрішньо», «якось це владнаємо», «діти помиряться».
Ст. 4 ч. 3 Закону про підтримку та ресоціалізацію неповнолітніх передбачає особливий обов’язок, зокрема, для шкіл — якщо школа (директор) у зв’язку зі своєю діяльністю дізнається про вчинення неповнолітнім забороненого діяння, що містить ознаки злочину, який переслідується за посадою, вона має юридичний обов’язок невідкладно повідомити про це сімейний суд або поліцію.
І є ще дещо — школа має вжити необхідних дій, щоб не допустити знищення слідів і доказів.
Це дуже практична норма, адже якщо в коридорі сталося серйозне побиття, то недостатньо сказати: «поговоримо завтра з учнями».
Наступне питання — треба також подумати про докази.
Відеоспостереження. Свідки. Записи. Документація.
Є ще ст. 304 Кримінального процесуального кодексу
У випадку злочинів, що переслідуються за посадою, значення може мати також ст. 304 КПК
Кожен, хто дізнався про вчинення такого злочину, має суспільний обов’язок повідомити прокурора або поліцію.
Натомість державні та самоврядні установи, які дізналися про такий злочин у зв’язку зі своєю діяльністю, зобов’язані невідкладно повідомити поліцію або прокурора та забезпечити збереження слідів і доказів до прибуття компетентного органу.
Тому за серйозного шкільного насильства завжди треба поставити запитання не лише:
«Що школа зробила у виховному, дисциплінарному тощо плані?»
але також: «Чи мала в цій ситуації школа юридичний обов’язок повідомити компетентні органи?» Це дві зовсім різні речі.
Наступне питання — «Повертайся в Україну». Цього не пропускайте!
У справах, з якими я мав справу, особливо важливим є також встановити, чому обрали саме цю конкретну дитину.
Якщо під час нападу дитина чула висловлювання, що стосуються її українського походження, національності — це потрібно зазначити — поліції. Школі. Прокуратурі.
І треба навести конкретні слова.
Не пишімо лише:
«мою дитину ображали».
Якщо пам’ятає, напишімо точно, що вона почула — навіть лайку.
У польському Кримінальному кодексі є норми, що безпосередньо стосуються поведінки, мотивованої національною, етнічною, расовою чи релігійною належністю — зокрема ст. 119, 256 і 257 КК.
Звісно, це не означає, що кожне дурне чи ксенофобське слово, сказане учнем, автоматично підпадає під ознаки одного з цих злочинів.
Але якщо насильство супроводжується мотивом національності, органи повинні про це знати.
Не дозволяймо, щоб із документів справи зникло те, що перед ударом дитина почула: «повертайся в Україну».
Бо тоді історія про насильство, мотивоване упередженнями, дуже легко перетворюється в матеріалах справи на звичайну «бійку двох учнів».
Наступне питання — не лише побиття. Сьогодні насильство триває також після уроків
У шкільних справах дедалі частіше телефон так само важливий, як і шкільний коридор.
Дитина повертається додому, але насильство повертається разом із нею.
Класна група. Telegram. Messenger. TikTok. Instagram.
Образи. Перероблені фото. Відео з побиття. Погрози. Висміювання.
Тут моя порада дуже проста:
спочатку доказ, потім блокування.
Скрін. Назва акаунта. Посилання. Дата. Година. Запис.
Не відповідаємо погрозою на погрозу.
І не їдемо під школу вершити справедливість
Я розумію емоції батьків, чию дитину скривдили.
Я справді їх розумію.
Але батьки не повинні чекати під школою на п’ятнадцятирічного кривдника, погрожувати йому, публікувати його фото в інтернеті чи влаштовувати проти нього інтернет-лінч.
Можна дуже рішуче захищати свою дитину й водночас діяти відповідно до закону.
Більше того — саме тоді ми діємо найефективніше.
На завершення найважливіша порада
Після всіх розмов із класним керівником, директором, психологом чи поліцією поставмо одне дуже просте запитання:
«Чи буде моя дитина завтра в цій школі в безпеці?»
Бо якщо відповіддю школи на багатомісячне переслідування є чергова виховна бесіда, а наступного дня дитина зустрічає тих самих кривдників у тій самій роздягальні — то проблему не вирішено.
Закон дає батькам конкретні інструменти.
Документуйте. Фіксуйте докази. Вимагайте застосування Стандартів захисту неповнолітніх. У серйозних випадках повідомляйте поліцію. Запитуйте школу, чи виконала вона свій законодавчий обов’язок повідомлення.
І передусім розмовляйте з дитиною — приділяйте їй час, це окупається.
Бо дитина іноді тижнями нікому не каже, що її принижують. Іноді лише перестає хотіти ходити до школи. Починає боліти живіт перед уроками. Зникає телефон. Повертається з порваним рюкзаком. Або стається трагедія.. Величезна трагедія… я знаю такі справи.
