Українці сьогодні, а поляки 45 років тому, мають повне право просити про солідарність. Мають повне право показувати свій біль. Мають повне право робити це в моїй країні — Польщі. Особливо в Польщі. У країні так тяжко випробуваній, країні, яка протягом двох століть давала мільйони емігрантів. Країні, що приблизно 200 років була окупована Росією. Нижче — кілька слів, чому 24 лютого я відгукнуся на прохання українців у Легниці та прийду на місце, де вони хочуть висловити те, що відчувають, коли їхню країну нищать, коли її вбивають російські бандити. Це буде легницька ринкова площа.
Легниця, 2025. Автор Гжегож Маєвський
Польський досвід біженства та воєнної мандрівки
Я завершив сканування. Воно тривало кілька десятків годин, фотографії були в поганому стані. Дивлюся на маленькі, пожовклі від часу світлини. Вони з 1937–1945 років. Автор — польський солдат, який не здався після поразки у вересні 1939-го і вирушив «по зброю». Він опинився в Палестині, і саме з того часу найбільше фотографій. Є навіть знімки з місцевими жителями — як видно, налаштованими приязно. На одному зі знімків — кілька арабів, які брали участь у польському святі. Польське свято і парад польського війська в Палестині. Без ворожої поведінки. Із співчуттям та симпатією. Це не могло не викликати в мені роздумів, наскільки схожою є доля сьогоднішніх українців. На щастя, їхня армія воює в країні, не здалася. Та так само, як польські цивільні тікали від німецької та російської окупації, українці втекли від війни до нас і до багатьох інших країн Європи.
Воєнний стан — час приниження, репресій та еміграції
І одразу причепилася інша думка, адже як може бути інакше в члена народу, який протягом двох століть шукав допомоги в інших країнах? Часи, які я добре пам’ятаю, — це воєнний стан у Польщі. Тоді від комуністичного режиму втекло понад мільйон поляків. Їх не переслідували, а все ж вони вирішували жити в таборах для біженців, бо життя в країні без перспектив було не лише гнітючим, а, як виявилося під час воєнного стану, стало ще й небезпечним. Тисячі політичних в’язнів, десятки тисяч побиттів. Жорстокість міліції та Служби безпеки. Протягом кількох років — близько 100 нез’ясованих смертей противників режиму. Жорстокі вбивства й виняткова безрезультатність у виявленні винних — справи завжди закривали через невстановлення злочинців. А ніби цього було мало — сіра повсякденність: вимкнення електрики, морози, багатоденні черги по взуття, ковдри чи звичайні труси. Багатогодинні черги по нормоване м’ясо, масло чи солодощі. Пам’ятаю, я стояв у них. Це було не лише важко, а й принизливо. У той час я мав одну, інколи дві пари взуття. М’ясо їв по святах, масла не бачив. Солодощі — недосяжні. Основний складник раціону — хліб і жовтий сир. Недозрілий.
Воєнний стан, бої на вулицях польських міст. Джерело Wikimedia Commons
Солідарність Заходу – допомога, що дала змогу вижити
У майже від самого початку в підпільній пресі, що з’являлася, можна було прочитати про страйки та їхнє жорстоке придушення. Про арешти, примушування до виїзду з країни в обмін на вихід із в’язниці. І можна було прочитати, що ті, кого змусили виїхати, не залишалися пасивними. Вони організовували Полонію до дій. Разом із мешканцями Німеччини, Нідерландів, Франції, Австрії, Італії, Швеції, Великої Британії, Канади, США та багатьох інших країн європейського культурного кола вони проводили збори, а за зібрані гроші надсилали допомогу полякам, які боролися. Суспільства Заходу виявляли до нас щедрість і солідарність. Різними каналами переправляли поліграфічні машини, фарби, папір чи навіть гроші на життя в підпіллі. Так, багато діячів антикомуністичного підпілля жили завдяки цій допомозі. Переді мною на екрані комп’ютера усміхається моя колега. Крися. Саме Крися та її чоловік Лешек меншою чи більшою мірою — свідомо — користувалися цією допомогою. Їх розшукувала політична поліція за ордером на арешт. Їх так і не спіймали — також завдяки допомозі від німців і французів.
Продовольча картка з початку 1980-х років у Польщі. Джерело Wikipedia, автор Niki K.
Якби не допомога із Заходу, ті, хто переховував наших конспіраторів, не дали б ради фінансово ані логістично. Картка на м’ясо — 2,5 кг або 4 кг на місяць. Як тут вижити ще й із двома людьми, що переховуються, яких розшукує політична поліція? Не лише картки були проблемою. Також низькі зарплати. Ми заробляли 15–25 доларів на місяць. Ми завдячуємо Заходу багато. Дуже багато.
І ми завдячуємо їм надзвичайною солідарністю, якої сьогодні бракує в Польщі. Європейські міста залило не лише хвилею тих, хто збирав допомогу для Польщі, а й іншою хвилею — демонстрацій. Перед кожним пєерелівським консульством або посольством відбувалися демонстрації — щороку 13 грудня, 3 травня, 11 листопада чи 15 серпня. Жоден із цих днів тоді не був святом у комуністичній Польщі. Російські васали в посольствах сиділи за фіранками і зі злості гризли пальці, дивлячись на багатотисячні натовпи під їхніми установами. Так, так — так масово приходили німці, французи, американці тощо, щоб висловити солідарність із поляками, які боролися за свою свободу. Звісно, великі натовпи не тривали вічно. Два роки — потім настала природна втома. Російська дезінформація теж зробила своє. Разом з емігрантами колаборанти переправляли своїх шпигунів на Захід. Ті вчиняли пограбування й убивства — як-от 1987 року щодо священника Францішека Бляхницького в Німеччині.
Російська пропаганда вчора і сьогодні — той самий механізм, інші жертви
Російська інформаційна війна завжди була на високому рівні. Досить згадати їхні пояснення, чому вони мусять убивати поляків під час поділів. Заходу вони говорили, що ми неслухняні, дикі. А чому, власне, ми мали б бути слухняними й не хотіти власної держави? Чому ми мали б не хотіти незалежної держави? Ми мали на це священне право. Російська розвідка намагалася довести, що ми не маємо цього права. Що ми нездатні до самостійного життя, що ми злочинці, бо русофоби. Так, це особливо підлий прийом. Окупант закидав нам русофобію. Виняткова підступність.
Борг гуманізму
В останньому абзаці там, де Польща або поляки, достатньо замінити на Україна і українці. І виявиться, що modus operandi Росії такий самий і не змінився за понад два століття. Так само вони ведуть операції проти України. Так само проводять свої руйнівні дії. Надсилають агентів, убивць. Вербують українців, як колись поляків. Зрештою, поляків теж вербують. Нічого не змінилося. І й досі серед нас багато охочих — чи то за гроші, чи з ненависті — зрадити. Чимало поляків піддалися російській пропаганді. Росіяни добре промапували можливості: куди бити, що розголошувати, щоб викликати неприязнь до тих, хто потребує допомоги. А українці не роблять нічого іншого, окрім того, що хочуть жити. Хочуть жити у вільній країні. А ми, сьогодні ситі свободою, повинні їм у цьому допомагати. Бо маємо звичайний людський борг. Борг гуманізму.
Легниця, 2025. Автор Гжегож Маєвський
Діяч антикомуністичної опозиції у 1980-х роках. Брав участь у підпільній видавничій діяльності — друкував і поширював листівки, а також брав участь у демонстраціях. У 1985–1986 роках був співорганізатором передач підпільного Радіо «Солідарність». З 1986 року був пов’язаний із Рухом «Свобода і Мир». За свою опозиційну діяльність неодноразово зазнавав репресій — був оштрафований та арештовувався.
Після 1989 року працював у приватному секторі. Займається дослідженням історії польської та чехословацької антикомуністичної опозиції. Є співавтором книги та численних наукових і публіцистичних статей. Публікує матеріали на історичну, суспільну та міжнародну тематику, зокрема присвячені Україні, зокрема на порталах LCA.pl та Фонду «Свобода і Мир». З 2014 року активно займається волонтерською діяльністю, підтримуючи Україну та гуманітарні ініціативи.
За діяльність на користь свободи та незалежності Польщі нагороджений Хрестом Свободи і Солідарності (2016), Лицарським Хрестом Ордена Відродження Польщі (2022) та медаллю Pro Patria (2025).
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар