Ця історія може зворушити не кожного. Навіть у 2026 році, після понад чотирьох років повномасштабної війни Росії проти України, досі є люди, які стверджують, що «там немає жодної війни» або що «українці самі винні».
«Капелан» Олександр Олівко загинув на війні в Україні
Це один із механізмів російської пропаганди: розмити відповідальність агресора, перевернути ролі й із людини, на яку напали, зробити співвинного у власній трагедії.
Але історія Олександра Олівка — не історія про велику геополітику. Це історія людини, яка пішла воювати насамперед за свою родину, свій дім і свою Україну.
І для мене це не історія анонімного солдата, чиє прізвище я сьогодні побачив в інтернеті.
Я знав його родину
Олександр Олівко був пастором баптистської церкви у Вінниці. Його родина віруюча і роками пов’язана з Церквою. Я сам дружив із чоловіком його доньки. Ми разом грали в музичному гурті в церкві.
Тому звістка про його смерть має для мене також особистий вимір.
Олександр був чоловіком і батьком чотирьох дітей. До війни життя його родини було тісно пов’язане зі спільнотою. Він був пастором, його дружина долучалася до жіночого служіння, а діти допомагали в церковних заходах і таборах.
Ще до того, як він сам одягнув військову форму, війна стала частиною його життя.
Для нього війна не почалася у 2022 році
Коли у 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала бойові дії проти України на Донбасі, Олександр долучився до допомоги українським військовим. Він діяв як волонтер і капелан.
Пізніше йому довелося пояснювати навіть власній родині, чому пастор, віруюча людина, вважає, що має долучатися до оборони країни.
Після 24 лютого 2022 року відповідь на це запитання стала ще конкретнішою.
Російські війська увійшли в Україну з кількох напрямків. Однією з їхніх головних цілей був Київ.
Олівко пішов добровольцем.
Він захищав місто, країну й людей, серед яких була його власна родина.
«Я не вбивця»
Саме питання про поєднання християнства, пасторського служіння та вбивства на війні не раз до нього поверталося.
У репортажі Suspilne Олівко дуже чітко пояснював свою позицію. Він казав, що має чисте сумління, бо не вважає себе вбивцею — вважає себе людиною, яка захищає свою країну, церкву та батьків.
Найсильніше запам’яталися його слова:
«Я не вбивця. Я захищаю свою країну».
Його військовий позивний був «Капелан».
Пастор не перестав бути пастором. Однак змінилися умови, в яких йому довелося захищати людей.
Він обороняв Київ. Потім прийшли наступні фронти
Олівко воював від початку повномасштабного вторгнення. Спочатку брав участь у обороні Києва, згодом воював на запорізькому та херсонському напрямках і під Бахмутом. Служив у підрозділі, який згодом став частиною 3-ї штурмової бригади.
З часом він став снайпером.
Він не лише виконував бойові завдання. Також займався відбором і підготовкою інших військових до стрілецьких і снайперських завдань.
Під Бахмутом він побачив одну з найкривавіших сторінок цієї війни.
Він згадував зовсім молодих військових — двадцятирічних, двадцятиоднорічних чи двадцятитрирічних — які гинули під час боїв. Також говорив про людей, які ризикували власним життям, щоб під обстрілами витягувати поранених і тіла загиблих побратимів.
Саме таких людей він називав героями.
Його брат опинився в російському полоні
Війна торкнулася родини Олівка ще й іншим способом.
Коли у 2023 році готувався репортаж Suspilne, його рідний брат понад рік перебував у російському полоні. Олівко зізнавався, що через це не може публічно говорити про всі подробиці власної служби. Він боявся, що інформація про його дії могла б зашкодити братові.
Тож війна ввійшла в цю родину з кількох боків.
Олександр воював. Його брат був у полоні. А за інформацією, опублікованою після смерті «Капелана», його син і зять також служать у Силах оборони України.
«Золотий Хрест» і орден «За мужність»
Його службу помітило українське командування.
У 2023 році тодішній Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний нагородив Олівка «Золотим Хрестом».
Роком пізніше, вже як старший сержант, він отримав орден «За мужність» III ступеня за особисту мужність під час захисту суверенітету й територіальної цілісності України та виконання військового обов’язку.
Про «Капелана» публічно говорив і президент Володимир Зеленський, згадуючи його серед військових 3-ї штурмової бригади та дякуючи за відвагу.
Але коли Олівка запитували про майбутнє, він говорив насамперед не про військо, нагороди чи власні досягнення.
Він лише хотів повернутися додому
В одному з найособистіших фрагментів розмови із Suspilne його запитали, що він зробить після перемоги України.
Його відповідь була дуже звичайною.
Він хотів опинитися вдома. Поруч із дружиною та чотирма дітьми. Він хотів знову відчути запах свого дому й усвідомлення того, що війна закінчилася.
Він думав також про інших солдатів. Він розумів, що повернення з війни не завершить усього. Він вважав, що ветеранам будуть потрібні люди, які пройшли через подібний досвід і зможуть їх зрозуміти.
Він не встиг реалізувати власного плану.
7 вересня 2026 року Олександр Олівко загинув, захищаючи Україну. Йому було 50 років. Інформацію про його смерть передало середовище українських євангельських християн. Останнім часом він служив у 1-му штурмовому батальйоні 3-го армійського корпусу.
«Там немає війни»
І тепер повернімося до початку цієї історії.
Можна сидіти за сотні кілометрів від України й казати, що «там немає жодної війни».
Можна побачити відео з переповненого ресторану, концерту чи клубу в Києві й використати його як доказ того, що українці чудово розважаються, тож війна, вочевидь, виглядає не так, як показують медіа.
Можна сказати: «Українці самі винні».
Можна зрештою запитати: чому вони не віддадуть Росії шматок землі й не закінчать війну?
Тільки-но для такої людини, як Олександр, ця «земля» ніколи не була абстрактною плямою на політичній мапі.
Там був і є його дім.
Там була і є його дружина. Там були і є його діти. Там був і є його храм. Там були і є люди, яким він роками служив як пастор.
Спочатку він намагався допомагати їм як волонтер і капелан. Коли російські війська рушили на Київ, він узяв зброю і став солдатом. Потім — снайпером. Він воював під Києвом, на півдні та під Бахмутом. Його брат потрапив у російський полон. Його син і зять також служать в обороні України.
А сам він мріяв про день, коли нарешті зніме однострій і повернеться до своєї родини.
Не повернеться.
За словом «війна» стоять конкретні люди. За кожним ім’ям і прізвищем — чийсь чоловік, батько, син, брат або друг. У цьому випадку ним був Олександр Олівко — пастор, батько чотирьох дітей, капелан і воїн, який пішов захищати власний дім.
І дім, до якого він уже ніколи не повернеться.
Журналіст і редактор інформаційного порталу Nowiny Wschodnie, громадський діяч, який займається питаннями міграції, інтеграції, прав людини та польсько-українських відносин.
Протягом багатьох років працює над соціальною проблематикою, протидією дезінформації та російській пропаганді.
Випускник факультету журналістики та соціальної комунікації, здобув вищу освіту в Польщі. З 2014 року публікував матеріали для польського порталу в Україні «Słowo Polskie», а також співпрацював із місцевими медіа в Польщі. Медійний досвід здобував також на телебаченні — в українській телекомпанії у Вінниці та в місцевому телебаченні міста Єленя-Гура.
Є ініціатором і співзасновником неурядових організацій, які підтримують біженців і мігрантів у Польщі. Співстворює та координує освітні й інтеграційні проєкти, зокрема українську суботню школу для дітей, а також ініціативи, що допомагають людям у процесі адаптації та соціальної інтеграції.
