Перші п’ять міфів про українців у Польщі — про пенсії, чергу до лікаря, ринок праці, виплати та злочинність — ми вже розклали по поличках. Але на цьому міфологія не зупинилася: вона просто перейшла на інший рівень — від грошей до ідентичності. Тепер ідеться вже не стільки про «українці забирають», скільки про «українці не ті, за кого себе видають»: ховаються від війни, взаємно прикривають свої злочини, одружуються не з любові, а з розрахунку. Кожне з цих переконань має ту саму конструкцію, що й попередні п’ять: крихту факту, з якої вирвали контекст.
Почнімо з найгострішого.
Міф 1. Усі українські чоловіки в Польщі — утікачі від мобілізації
Теза настільки поширена, що майже не потребує пояснення: чоловік призовного віку з українським паспортом у Польщі автоматично є «тим, хто втік». Це міф — адже переважна більшість цих чоловіків фізично не могла і не може «втекти від мобілізації» самим фактом перебування в Польщі: жодна польська інституція не має і ніколи не мала механізму, щоб призвати їх до війська чи передати українській армії, а найголовніше — більшість українців у Польщі приїхала задовго до 2022 року, як звичайні трудові мігранти, а не як утікачі від війни. За даними Польського фонду розвитку, з близько 2,3 мільйона українців, які перебували в Польщі наприкінці 2022 року, 1,2–1,3 мільйона — тобто більшість — приїхало до країни ще до 24 лютого 2022 року, часто за багато років до повномасштабного вторгнення. Отже, йдеться не про виняток, а про базовий факт: типовий українець у Польщі — не нещодавній утікач від мобілізації, а людина, яка мала польську трудову історію задовго до того, як питання мобілізації взагалі з’явилося.
За станом на середину 2026 року в реєстрі PESEL у Польщі значилося понад 218 тисяч чоловіків зі статусом UKR віком 18–65 років. Як прямо пояснює «Nasz Wybir», попри повідомлення, що час від часу з’являються в польських та українських медіа, сьогодні не існує жодного механізму, який дозволяв би призвати до війська чи екстрадувати в Україну громадянина, що перебуває за кордоном. Легіон Свободи України — і той є добровольчим. Отже, сама конструкція міфу помиляється одразу у двох місцях: по-перше, у вихідних даних — більшість цих людей приїхала не тікаючи від війни чи мобілізації, а задовго до них; по-друге, у причинно-наслідковій логіці — перебування в Польщі не є ані способом, ані доказом ухилення, бо тут немає від чого ухилятися — примусового механізму просто фізично не існує.
Водночас частина цієї міфології має раціональне зерно, лише перекручене. Кількість заяв про міжнародний захист, які подають чоловіки призовного віку, справді зростає — з 580 у 2022 році до майже 3,9 тисячі у 2024-му, а Управління у справах іноземців прямо зазначає: сам страх перед мобілізацією не є підставою для отримання статусу біженця. Але це кілька тисяч конкретних заяв, а не характеристика 218 тисяч чоловіків, які роками живуть, працюють і сплачують податки в Польщі, часто ще з часу до 2022 року.
Показовим є й те, звідки береться сама теза: майже ідентична за конструкцією фейкова новинна історія вже траплялася раніше — тільки про поляків. У грудні 2022 року в мережі циркулював допис, приписуваний заступникові бурмістра одного з районів Варшави: нібито 70 тисяч поляків масово перетнули кордон із Німеччиною, тікаючи від «примусової мобілізації» через страх війни з Росією. MON офіційно спростувало цю історію як абсурдний фейк проросійського походження: жодної мобілізації в Польщі тоді не оголошували, а масових виїздів Прикордонна служба не зафіксувала. Це той самий сценарій, слово в слово — «(певна національність) масово тікає від мобілізації» — лише переадресований іншій аудиторії. А те, що ця сама вигадана конструкція раніше вже «спрацювала» проти поляків, а тепер повторюється щодо українців, є доказом того, що ми маємо справу з готовим дезінформаційним шаблоном, а не з результатом реального спостереження за поведінкою конкретних людей.
Міф 2. Злочини українців приховують, а злочини проти українців — навпаки, розголошують
Ця теза в деяких колах звучить майже як аксіома: коли злочин скоює українець — про це мовчать, а коли українець стає жертвою — це одразу потрапляє на перші шпальти. Це міф — і його спростовують одразу у двох напрямках: реальна картина не лише інша, а навіть протилежна до того, що стверджує міф в обох своїх частинах.
Почнімо з першої половини — «злочини українців приховують». Фактчекінговий портал Demagog прямо пише, що вже раніше мусив спростовувати саме цю тезу — твердження, ніби про порушення закону українцями було тихо в польських медіа. Конкретний привід для цієї перевірки: у Facebook ходив допис із довгим списком нібито замовчуваних «злочинів українців» — від підпалу торговельної зали у Варшаві, через підрив залізничних колій у Жичині, до звинувачень у «підриві територіальної цілісності Польщі». Допис, опублікований асистентом одного з депутатів, зібрав майже 10 тисяч реакцій і майже 2 тисячі поширень. Demagog перевірив кожен пункт списку окремо — і жоден не знайшов підтвердження у фактах. Реальність протилежна: провідні польські медіа (rp.pl, Wirtualna Polska, Dorzeczy, Kresy.pl) регулярно й детально публікують поліцейську статистику злочинності серед українців — із поділом за роками, категоріями злочинів, із конкретними цифрами. Це не поведінка медіа, які щось приховують, а медіа, які систематично висвітлюють цю тему.
Ба більше: асиметрія, якщо вона взагалі існує, діє у протилежному напрямку. OKO.press задокументував цілу мережу акаунтів — про яку як першим повідомив Demagog ще у травні 2026 року — які ведуться з В’єтнаму, і які систематично поширюють вигадані історії про нібито жорстокі злочини українців. Для правдоподібності ці акаунти публікують справжні поліцейські фото, лише підписані під зовсім інші події. Це частина задокументованої російської когнітивної операції, спрямованої на радикалізацію ставлення поляків до біженців. TVN24 навів конкретний приклад: 20 липня 2026 року в сервісі X з’явився допис нібито про 52-річного українця, який протягом семи днів катував і ґвалтував жінку в Малопольщі — із прикріпленим поліцейським фото затриманого чоловіка в кайданках. Допис переглянули понад 120 тисяч разів, зібравши коментарі на кшталт «ненависть до поляків у них у генах». Насправді жодної такої справи не було — фото стосувалося зовсім іншого, не пов’язаного із цим затримання. Тож реальною проблемою є не замовчування, а протилежне: надвиробництво фальшивих звинувачень, які розходяться швидше й ширше, ніж будь-яке «приховування» могло б їх зупинити.
Друга половина тези — «злочини проти українців розголошують» — також не витримує зіткнення з цифрами. За поліцейськими даними, проаналізованими rp.pl, у першому півріччі 2026 року поліція зареєструвала 5130 громадян України як потерпілих від злочину. Із цього злочини на ґрунті ненависті — тобто мотивовані національністю чи походженням, саме те, що нібито «розголошують», — становлять лише 3,5% усіх випадків. Решта — звичайні шахрайства (найчисленніша категорія: 1151 випадок лише в першому півріччі 2026 року), крадіжки (майже 800 випадків у той самий період — телефони, гаманці, документи, номерні знаки) та загальнокримінальні злочини, які трапляються з українцями так само часто, як і з поляками, з тієї самої банальної причини: злочинцям байдуже, якої ти національності. Кримінолог проф. Брунон Голист прямо підкреслює: масштаб віктимізації українців не є значним. Отже, медіа не створюють враження «епідемії ненависті» там, де її немає — навпаки, і поліцейська статистика, і публікації на її основі показують: реальних злочинів на ґрунті ненависті небагато.
«Нещодавно ми спростовували інформацію про те, ніби про порушення закону українцями в польських медіа було тихо» — з матеріалу фактчекінгового порталу Demagog, який багаторазово перевіряв саме цю тезу і щоразу визнавав її хибною.
Отже, обидві половини міфу помиляються в протилежних напрямках: злочини, скоєні українцями, не приховують — про них пишуть докладно й регулярно, а справжньою проблемою є потік фальшивих звинувачень; злочини проти українців не висвітлюють — навпаки, доступна статистика показує, що атаки, мотивовані ненавистю, трапляються рідко.
Чому міфи змінюють тему, але не змінюють логіки?
Варто тут зупинитися й поставити запитання прямо: чому за три роки риторика перейшла від «українці забирають гроші» до «українці не ті, за кого себе видають, а навіть медіа грають нечесно в їхній справі»? Відповідь проста: перша хвиля міфів розбилася об конкретні цифри ZUS і NFZ, які легко перевірити. Друга хвиля була свідомо підібрана як складніша для спростування — вона стосується намірів, мотивів і медійних упереджень, а не бюджетних показників, і тому живе довше.
Міф 3. Українська спільнота в Польщі прославляє УПА та Бандеру
Це найчутливіший із нових міфів, бо торкається реальної, задокументованої волинської трагедії. Його формулюють не м’яко — не як «частина українців не знає контексту символіки» — а різко: ніби українці масово були «бандерівцями» саме в сенсі підтримки злочинів проти цивільного населення, а не в сенсі символу боротьби за незалежність. Отже, йдеться не про прапор чи пісню, а про приписуване схвалення вбивств. Це міф — і спростовують його не запереченням того, що символіка взагалі з’являється (бо справді інколи з’являється), а прямою перевіркою самого приписуваного мотиву: чи справді йдеться про підтримку злочинів, чи про щось зовсім інше.
Перевірка цифрами дає однозначну відповідь. Дослідження Центру Мєрошевського, проведене в листопаді 2025 року серед українців, показало: лише 31% опитаних добре знали тему Волинської трагедії, ще 57% щось про неї чули, але не були певні деталей. Це вже суперечить самій конструкції міфу: неможливо «підтримувати злочини», про які здебільшого маєш лише туманне уявлення. Ще промовистішою є інша цифра з того самого дослідження: 54% українців підтримали створення спільної українсько-польської комісії істориків для розслідування цих злочинів — тобто більшість не заперечує й не виправдовує, а хоче встановити правду через спільне, а не одностороннє розслідування. Це точна протилежність «підтримці злочинів», яку приписує міф.
Механізм самої підміни задокументував автор публікації в «Więzi» — польський журналіст, який описав власний досвід: на зустрічі, на яку його запросили українські друзі на знак подяки за допомогу в пошуку житла, на екрані під час урочистої частини з’явився чорно-червоний прапор ОУН-УПА, а з динаміків зазвучала патріотична пісня. Автор описує це як культурний шок — не тому, що присутні хотіли когось образити чи зробити політичну заяву, а тому, що ніхто з учасників зустрічі просто не усвідомлював польського контексту цього прапора й постаті Бандери: для них це була лише символіка антирадянського опору, без жодного зв’язку з волинською трагедією. Там, де міф бачить свідоме схвалення вбивств поляків, насправді маємо символіку, використану без будь-якого знання про цей конкретний контекст, який надає їй значення в Польщі. Це підтверджує і масштаб: організованої, політично оформленої підтримки злочинів як масового явища в Україні немає — жодна помітна політична сила в країні не будує свою програму на ідеології ОУН-Б. На президентських виборах 2019 року Руслан Кошулинський — кандидат широкої коаліції відкрито націоналістичних партій і рухів («Свобода», «Правий сектор», Конгрес українських націоналістів, організація C14) — здобув лише 1,62% голосів, тобто програв уже в першому турі. Отже, те, що міф подає як масову підтримку злочинів, статистично підтримує мізерна меншість, яка навіть на виборах не змогла набрати помітного результату.
Історик проф. Ян Пісулінський з Жешувського університету додає ще один аргумент проти самого міфу: життєздатність символу в українській повсякденності ґрунтується не на запереченні злочинів проти поляків, а на тому, що ці загони найдовше з усіх воювали з окупантами — останніх учасників підпілля схопили лише у 1960 році. Отже, мотивація вшанування інша, ніж та, яку приписує міф. І остання деталь, що завершує спростування: як зауважує «Więź», сам термін «бандеризація» українців у польському публічному просторі найактивніше просувають не самі українці, а польські націоналістичні політичні сили — тобто джерело поширення міфу лежить не в поведінці українців, а у внутрішній польській політиці.
Міф 4. Українці самі не хочуть інтегруватися, тримаються осторонь
Цей міф діє у протилежному напрямку, ніж попередні: він звинувачує українців не в надмірному користуванні Польщею, а в зневажанні її — мовляв, вони живуть поруч, але свідомо тримаються у власному, замкненому колі. Це міф — бо дослідження показують не небажання, а протилежне: українці демонструють одні з найвищих показників професійної та мовної інтеграції серед мігрантів у Європі, тому пояснення «вони не хочуть» суперечить фактам про них самих. А там, де соціальний контакт справді слабший, причина лежить з польського боку рівняння, а не з українського.
Дослідження Інституту політичної критики «Ми не вдома» авторства Олени Бабакової та Пшемислава Садури показує це прямо: українці в Польщі чудово інтегровані на ринку праці — вивчають мову, працюють, сплачують податки, відкривають компанії. Проблема в тому, що ця економічна інтеграція не перетворилася на соціальну: багато хто з них після кількох років життя в Польщі досі не має жодного польського друга. Ключове, однак, — чому так відбувається. Співавторка дослідження Олена Бабакова прямо вказує причину, і це не небажання українців: питання не в тому, чи самі мігранти хочуть інтегруватися, а в тому, що між суспільством і мігрантами є ще держава — і саме вона, на її думку, «виявилася повністю неготовою». Йдеться про школи, установи, систему легалізації перебування, охорону здоров’я, а не про особисту позицію мігрантів.
Ще конкретніший доказ зворотного напряму причинно-наслідкового зв’язку дає окреме дослідження OKO.press про українських дітей у польських школах: у школах дедалі частіше трапляються практики не інтеграційні, а асиміляційні — наприклад, від українських дітей очікують, щоб вони не говорили українською навіть поза уроками, на перервах. Дослідники відзначають також інший бік медалі: польські учні часто не хочуть сідати з українськими однокласниками за одну парту, а вчителі, попри добрі наміри, не мають підготовки, щоб розпізнати емоційний стан дитини з досвідом війни чи розв’язувати конфлікти на національному ґрунті — школи просто не проводять антидискримінаційних тренінгів, а конфлікти вирішують лише постфактум. Частина дітей унаслідок цього сама уникає підкреслювання української ідентичності, «щоб не дратувати поляків» — це не українці уникають контакту з поляками, а навпаки, вони пристосовуються під зовнішній тиск, щоб цього контакту не втратити. Це прямо заперечує логіку міфу: люди, які нібито «самі не хочуть» зближуватися, насправді активно намагаються не вирізнятися.
Міф 5. Українки виходять заміж за поляків заради документів і грошей
Цей стереотип, мабуть, найстаріший з нової п’ятірки і водночас найчастіше використовується в дезінформаційних кампаніях. Це міф одразу з двох причин. По-перше, немає жодних фактологічних підстав — жодне дослідження чи офіційна статистика не показують масової практики фіктивних шлюбів заради документів; є лише поодинокі анекдотичні історії, узагальнені до образу цілої групи людей. По-друге — і це найважливіше — саме зростання популярності цієї тези має задокументоване штучне походження, а не є реакцією на реальну зміну поведінки українок.
Промовистий приклад розклав на складові OKO.press: восени 2022 року в польському інформаційному просторі раптово поширилася теза «Українка вкрала чоловіка» — із формулюваннями на кшталт того, що молоді польки зляться на українок, бо ті мають іншу модель кар’єри, в якій соціальний підйом жінки все ще частіше забезпечують стосунки, а не самостійність. Ці тези мали всі ознаки скоординованої, ймовірно російської інформаційної операції, спрямованої саме на молодих польок — типовий прийом: не прямий напад на українців як групу, а вбивання клина між конкретними соціальними групами (у цьому випадку молодими жінками) через звичайні ревнощі. Це ключовий факт для спростування міфу: ворожість до українок як до «розлучниць» не виникла знизу, з реальних спостережень поляків, а була штучно запущена ззовні — і тому не мала жодних реальних демографічних підстав: дослідження Ipsos тоді й пізніше послідовно показували переважно позитивне ставлення поляків до українців.
Реальність, яку описує портал «Sestry» на прикладі справжніх змішаних родин, значно більш прозаїчна й руйнує міф уже на рівні мотивації, а не лише статистики. Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі одинадцять років тому — вивчати нанотехнології в Лодзькій політехніці, а не шукати польського чоловіка; свого майбутнього партнера вона познайомила лише через роки, так само як і більшість героїнь матеріалу — на сайті знайомств. Пари знайомляться переважно саме так, роками будують стосунки, а головним викликом вважають не «розрахунок», а подолання мовного й культурного бар’єрів та стереотипу «теща проти невістки», який — як каже Станіславська — вони свідомо ламають: «показуємо іншу реальність — ми можемо разом сміятися, сваритися, але з любов’ю». Кількість польсько-українських шлюбів справді зростає з року в рік — але це доказ того, що люди дедалі частіше живуть, працюють і зустрічаються поруч одне з одним, а не доказ фіктивності цих шлюбів, як намагається переконати міф.
Чому ці два блоки міфів — про гроші та про ідентичність — так легко сприймаються як правда? Бо обидва зводять складну, багаторічну ситуацію до одного зручного речення, яке не треба перевіряти, щоб у нього повірити. Соціальна антропологія називає це міфологічним мисленням: переконанням, що ґрунтується на вірі, а не на доказі. Різниця лише в тому, що фінансовий міф розбивається об цифру із ZUS після одного пошуку в Google, а міф про мотиви та ідентичність людини — ні: бо неможливо «перевірити чужий шлюб» або «довести», що конкретна особа не переховується від війни. Тому друга хвиля міфів живучіша за першу — і тому з нею важче боротися фактами.
Цифри спростовують гроші. Але спростувати підозру важче, ніж спростувати цифру.
У статті ми аналізуємо найчастіше повторювані твердження щодо громадян України, які проживають у Польщі. Кожне з них ми порівнюємо з чинними положеннями та офіційними даними державних установ. – Ред.
Джерело: Nowiny Wschodnie / RP.PL / OKO.press / TVN24 / Demagog.org.pl / Więź / Krytyka Polityczna / Sestry.eu / Centrum Mieroszewskiego (за ZN.UA) / Kresy.pl / UAinKrakow.pl
