Львів’янин польського походження у сьомому поколінні, експерт із міжнародних відносин і викладач люблінської Вищої школи підприємництва та адміністрації (WSPA) д-р Ярослав Кіт бореться з фейковими новинами з 2005 року. У розмові з «Новинами Східними» пояснює, чому найпопулярніша брехня про українців у Польщі стосується системи охорони здоров’я, навіщо Кремль десятиліттями переписував історію пакту Ріббентропа—Молотова і чому примирення поляків та українців варто починати не з конференцій, а з танцю й кіно.
«Я не бачу кордону між Львовом і Любліном»
Пане Докторе, як би Ви представилися нашим читачам? Ким Ви є більшою мірою — науковцем, громадським діячем, викладачем?
Я і викладач, і громадський діяч, і публіцист, і науковець — займаюся багатьма справами й не обмежуюся однією сферою. Колись один професор сказав мені, що це дуже погано: хто береться за багато справ, той розпорошується. З часом, однак, виявилося, що він помилявся. Ми живемо в настільки динамічному, глобальному середовищі, що інакше не можна — треба бути всюди. Передусім же я відчуваю себе експертом у галузі міжнародних відносин та інформації.
Ви маєте польське коріння, навчалися у Львові та в багатьох польських містах, а докторську дисертацію захистили в Німеччині. Де ваш дім і ким ви себе відчуваєте?
Я відчуваю себе львів’янином польського походження. Я належу до сьомого покоління львів’ян, усі мої предки походять зі Львова. І цей польський бік, на щастя, у нас зберігся — інакше, ніж у тих поляків, які опинилися у Львові після війни й мали зовсім інший досвід.
Тож я львів’янин, але мій дім зараз у Польщі. Можливо, це дивно, але я не бачу межі між Львовом і Любліном. Для мене це один регіон, і я відчуваю себе його мешканцем — місцевим, можна сказати. Для мене дуже важливо не розділяти кордоном дві країни, а відчувати себе мешканцем Центральної Європи.
Можливо, тому що ці землі культурно подібні між собою?
І так, і ні. Подібні, якщо йдеться про культуру, що залишилася у Львові з міжвоєнного періоду — і українську, і польську. Але як у Польщі, так і особливо в Україні є дуже багато елементів східної культури. Саме через це зіткнення цивілізацій ми маємо в Україні таку ситуацію, яка є тепер.
Почалося це в 1991 році, коли президентські вибори виграв Кравчук, а не Чорновіл (прим. ред.: йдеться про перші вибори президента незалежної України 1 грудня 1991 року, які відбулися одночасно з референдумом про незалежність; Леонід Кравчук здобув понад 61% голосів, В’ячеслав Чорновіл — близько 23%). Україна тоді пішла іншим шляхом, ніж Литва, Латвія, Естонія та Польща. Там обрали демократичних президентів, колишніх дисидентів — людей, які бачили свої країни в Європі. А Україна обрала шлях посткомуністичний, пострадянський. Це був перший крок назад, який цивілізаційно відкинув Україну до середовища, в якому не має значення, яка мова і яка країна — аби ковбаса була дешева.
Багато людей забуло, як голосувало за Януковича, за Партію регіонів (прим. ред.: Віктор Янукович — президент України у 2010–2014 роках, утік до Росії під час Революції Гідності; Партія регіонів — його проросійська партія, що правила в ті самі роки), за комуністів. А тепер кажуть: Бердянськ та інші міста під окупацією. То навіщо ж ви колись голосували за комуністів, за Януковича, за «регіоналів»? Це така пастка пам’яті.
Тобто люди не бачать наслідків власних дій? А те, що відбувається зараз, є прямим наслідком рішень, ухвалених 10, 20, 30 років тому?
Абсолютно так. Ганді казав, що зміни треба починати з себе. Якщо хтось хоче змін — нехай почне із себе. А в гірший бік — сумніваюся, що хтось хотів би змінюватися; усі хочуть кращого.
Історія має вчити нас на негативному досвіді. Але в Україні, так само як і в багатьох європейців, історична пам’ять коротка. Йдеться не про те, що було сто років тому, а про те, що було п’ять чи десять років тому. Візьмімо Польщу: нинішні представники опозиції говорять про негативні явища, які самі ж запровадили в політику кілька років тому. Вони думають, що люди про це забули. І багато хто справді забув.
Можете навести конкретний приклад?
Якщо говоримо про Польщу, то це тиск на бізнес, податкова система, ціни, бюджетний дефіцит. За попередньої влади, тобто за урядів PiS, дефіцит зростав, ціни зростали. Тепер вони в опозиції, партія розділилася на дві частини, а вони звинувачують у сьогоднішніх проблемах нинішню владу. Вони не замислюються, що були при владі понад вісім років і могли зробити багато доброго, але цього не зробили.
Те саме в Україні. Багато хто забув, що відбувалося за два тижні до 24 лютого: не було жодної волі готуватися до війни. Я вже не кажу про шашлики з президентом. А в нас, у Люблінському воєводстві, ще за тиждень до 24 лютого 2022 року збиралися кризові штаби й міркували, де розміщувати людей у разі реальної агресії. За тиждень до вторгнення тут уже планували те, що може статися.
Формула дуже проста: використовувати негативний досвід на майбутнє. Якщо ми ним не користуємося, то це так, ніби ми його не знали.
«Папа не вміє плавати»: як працює маніпуляція
Ви писали докторську дисертацію про пакт Ріббентропа—Молотова (прим. ред.: угода про ненапад між Третім Рейхом і СРСР від 23 серпня 1939 року; її таємний протокол поділив Східну Європу, зокрема Польщу, на сфери впливу), а сьогодні Ви відомі як той, хто бореться з фейк-ньюз. Як сталася ця зміна?
Я б навіть не назвав це зміною. Вважаю, що кожен мешканець України — незалежно від того, чи він українського походження і чи має громадянство — повинен зробити свій внесок у боротьбу з ворогом. Я також, окрім польського, маю українське громадянство і не відмовляюся від нього. Хтось сплачує високі податки, хтось служить у війську, хтось допомагає інакше. Для мене це один зі способів боротьби з агресором.
Дезінформацією я так чи інакше займався весь час, просто в останні роки це вийшло на рівень телебачення, радіо, преси. Власне, фейк-ньюзами я зайнявся ще 2005 року, коли заснував в Україні інтернет-портал «Ukrajinska oswita» («Українська освіта»). Він працював майже десять років, стажування в ньому проходили молоді українські журналісти — зокрема сьогодні відомі й відзначені нагородами Христина Бердинських і Марічка Паплаускайте. Як і більшість чудових людей у медіа, вони не мали диплома журналіста як першої освіти; дехто навіть мав технічну, політехнічну освіту.
Уже тоді ми писали про неправду, про викривлення інформації — не обов’язково про фейкові новини, а також про перекручування фактів, про маніпуляції. Це дуже важливо, бо інформацію можна так змінаніпулювати, що начебто джерело є, але контекст буде зовсім інший. Своїм слухачам-журналістам на початку занять я завжди розповідаю анекдот про папу.
Будь ласка, розкажіть її.
Відомий італійський журналіст довго просив пресслужбу папи про інтерв’ю, але йому постійно відмовляли. Зрештою сказали: добре, будь ласка, приїжджайте до літньої резиденції. Він приїжджає, а там чує: Святий Отець хоче трохи відпочити й поплавати на човнику невеликим озером, будь ласка, сідайте з ним і розмовляйте пів години. Журналіст у захваті: камерна атмосфера, розмова віч-на-віч. Вони відпливають, світить сонце, журналіст запитує, папа відповідає.
І раптом здіймається легенький вітерець, і з голови папи злітає піуска. Вона падає у воду за кілька метрів. Папа встає, переходить через борт човна, робить кілька кроків по воді, піднімає піуску, повертається, сідає, одягає її й каже: «Ну то продовжуймо». У журналіста очі на лоба лізуть, але він нічого не каже й продовжує розмову. Наступного дня в найбільшій італійській газеті виходить інтерв’ю з папою під заголовком «Папа не вміє плавати».
Факт є. Але як його подати, у якому контексті — ось приклад маніпуляції. Це смішно, але у світі медіа такі речі трапляються дуже часто. Люди в медіа женуться за аудиторією та переглядами, хочуть бути відомими, бояться, що їх звільнять за слабку роботу. Унаслідок цього часто доходить до маніпуляцій, які непотрібні, а навіть завдають шкоди.
З цим треба боротися. У цьому й полягає сумлінна журналістика — така, що працює у Сполучених Штатах і в країнах, де медіа є вільними та формувалися не за два–п’ять, а за тридцять–п’ятдесят років. Принципом сумлінних медіа є стандарти, яких дотримуються. Коли Дональд Трамп каже, що не впустить журналістів деяких телеканалів, бо вони погано про нього висловлюються, це спроба зламати класичні стандарти сумлінної журналістики, що діють уже багато десятиліть. Так само правда не подобається Зеленському та деяким іншим лідерам, які сприймають критику негативно, бо вважають, що роблять багато доброго.
Американські медіа відповіли на це солідарністю: деякі редакції, навіть прихильні до Трампа, протягом кількох днів не висвітлювали його дій, доки не допустили їхніх конкурентів. Як Ви це оцінюєте?
Останнім часом я не стежу, хто кого підтримує. Знаю лише, що була заборона для журналістів деяких каналів. Дуже нагадало мені це часи Януковича: «темники» (прим. ред.: неофіційні інструкції для редакцій, які визначають, про що і як інформувати), заборони входу для журналістів до зали Верховної Ради чи до Кабінету Міністрів. У Польщі також так було: шість–сім років тому в Сеймі встановили бар’єрчики, і неакредитовані журналісти не могли заходити та висвітлювати його роботу. Це стосувалося передусім тодішніх опозиційних медіа — влада хотіла від них відгородитися. І деякі політики вже про це забули. Отже, такі речі трапляються навіть у демократичних державах Європейського Союзу.
Хто платить за фейкові новини про українців?
Де сьогодні, у 2026 році, більше фейкових новин і маніпуляцій — в Україні чи в Польщі?
Чесно кажучи, я не маю такої статистики й не знаю, чи має її хтось узагалі. Я знаю лише польську динаміку, яку фіксують служби та інституції, що займаються дезінформацією. А ця динаміка постійно зростає. Кількість дописів у соціальних мережах — не лише у Facebook, а також у X, Instagram та інших — безперервно збільшується. Якщо, скажімо, у 2024 році таких дописів було 100 тисяч, то у 2025 — уже 200 тисяч.
Я говорю про негативні дописи — антиукраїнські, антимігрантські. Більшість із них, звісно, створюють троль-ферми та фальшиві акаунти. Однак дуже тривожним є те, що вплив цих фейків на реальних людей постійно зростає.
Серед моїх знайомих у мережі є навіть кілька університетських професорів, які повірили у фейкові новини й бездумно поширюють неправду. Був випадок, коли політолог розповсюдив неправдиву інформацію лише тому, що вона пройшла через сайт ІПН і була там опублікована. Тож ворог дуже професійно підходить до впровадження маніпуляцій, фейкових новин і дезінформації. Це не спонтанні дії, а серйозна дезінформаційна стратегія, дуже щедро оплачувана.
Є багато охочих за невеликі гроші підтримувати такі матеріали — особливо молодь, бо за поширення чи коментарі можна отримати додаткові гроші. У Telegram є безліч каналів із різними способами заробітку. А найнебезпечніше те, що під тиском фінансових проблем у багатьох людей зникає моральність.
Доходить до того, що люди готові за гроші виконувати завдання спецслужб. Кажуть: мені нема за що жити — то чому б не занести пакунок до відділку, чому б не поширити якусь дезінформацію. Моральність читачів і користувачів соціальних мереж із року в рік падає, а це дуже небезпечно, бо в державах із демократичними виборами це має прямий вплив на виборчий процес.
Який фейк-ньюз про українців найбільше вам запам’ятався? Такий, що завдяки тролям і необізнаності людей розійшовся соцмережами та медіа, а зрештою виявився неправдою.
Мабуть, наймасовіший — і живе досі, хоча офіційні джерела багаторазово його спростовували — це той, що українці в Польщі поглинають величезні кошти на охорону здоров’я. Нібито Польща фінансує їхнє лікування, а поляки мають менші можливості лікування, ніж українські емігранти. Його почали розкручувати приблизно з осені 2022 року і поступово він знаходив підґрунтя. Пік припав на 2024 рік, коли величезними хвилями розходилося, що Польща лікує українців безкоштовно, а поляки не можуть потрапити до лікарні, бо там українці.
Був також фейк-ньюз про те, що українці мають пріоритет у чергах і їх записують першими.
Це похідні фейки. Охорона здоров’я — у Польщі дуже болюча тема, і певні структури свідомо обирають саме болючі теми, щоб підвищити напруження в суспільстві й розкрутити ворожість. Звідси «українські військові в багатьох містах мають пріоритет у чергах, а поляки — ні», і «українських дітей лікують онкологічно замість польських», і «українці їздять до санаторіїв на реабілітацію, а для поляків немає місця». Усе це крутиться навколо однієї теми.
Мінус у тому, що офіційні спростування — одноразові. Раз скаже прем’єр, раз міністр охорони здоров’я, що це неправда. Тим часом кошти, які українці генерують для польського бюджету, приблизно вчетверо перевищують витрати на їхнє лікування. Українці заробляють і сплачують податків у чотири рази більше, ніж коштує їхня медична опіка.
Майже не говорять і про те, що Європейський Союз протягом останніх чотирьох років, за оцінками, виділив близько 40 мільярдів євро на підтримку українських емігрантів. Ці гроші часто зараховують до допомоги, яку ЄС передав Україні. А насправді вони залишилися в Польщі: на утримання біженців, медичну опіку, оплату житла, професійні та мовні курси. Але про це не говорять.
Яку пораду дав би Пан полякові, який читає в мережі: «Українці живуть на нашу соціалку», «відбирають роботу», «збільшили злочинність»? На що звернути увагу, щоб поставити собі запитання: чи це правда?
Передусім — на заголовок. «Українці відбирають у поляків роботу», «Українки виходять заміж за поляків, а польки залишаються без чоловіків», «Українці — злочинці» — таких повідомлень дуже багато. Якщо заголовок короткий, влучний і одразу зачіпає емоції — це сигнал, що щось не так.
Будь ласка, перевірте інформацію. Сьогодні, наприклад, у Google є вбудований штучний інтелект, який наводить джерела й показує, чи є щось правдою — не потрібно шукати спеціальні сервіси для верифікації. Подивіться, де це було опубліковано. Якщо джерелом є якийсь допис, сторінка чи портал Конфедерації, це завжди привід замислитися. Очевидно, що такі відомості не поширюватиме прем’єр, міністр ані справжній авторитет.
І пам’ятаймо, що багато такого контенту створюють за допомогою дипфейків: президент Навроцький, прем’єр, відомі актори, політики, знаменитості нібито до чогось закликають, а насправді нічого такого не було. Ці штучні зображення щось рекламують або до чогось підбурюють у соціальних мережах — на це треба зважати. Тож перш ніж щось поширити, замислімося, кому це служить. Не розповсюджуймо такий контент — бо ми просто даємо комусь можливість поїхати на Канарські острови чи купити новий автомобіль: він запустив фейкову новину, а ми її розкрутили. Такий контент оплачується, а, наприклад, Facebook неохоче видаляє рекламу, на якій заробляє. А це — десятки мільйонів доларів прибутку щороку.
Пакт, якого «не було» протягом пів століття
Кремль сьогодні подає пакт Ріббентропа–Молотова як вимушений крок Радянського Союзу й навіть перекладає частину провини за війну на Польщу. Чи це теж дезінформація, лише розтягнута на десятиліття? Адже документ існує, а відповідальність поступово переносять на жертву.
Авжеж. Після пакту геополітична карта Європи повністю змінилася: Друга світова війна перекроїла кордони багатьох держав — і Польщі, і України, і самої Росії. З’явилася Калінінградська область, якої раніше не було.
На такі теми треба бути дуже обережними, бо ці фальсифікації давні, вони не виникли нізвідки. Радянський Союз устами всіх своїх міністрів закордонних справ, включно з Андрієм Громикою, аж до 1989 року заперечував саме існування пакту. Тож упродовж п’ятдесяти років Москва заперечувала, що цей документ узагалі існує.
Навіть польські історики намагалися мало про це говорити. У мене є книжка про історію польської дипломатії 70-х років, і можна лише дивуватися: головною причиною Другої світової війни там названо Німеччину, а Радянський Союз нібито не мав до цього нічого спільного. Ця дезінформація існувала багато років.
За Горбачова й Єльцина пакт визнавали, а за Путіна цю дезінформацію відновили. Спочатку це ще було можливо — я сам їздив до Архіву Президента Російської Федерації і працював з документами. Сьогодні навіть російські науковці не мають права користуватися документами, що стосуються Другої світової війни та тодішніх дипломатичних відносин. Це заборона правди й заборона досліджень. Путін закрив доступ до архівів, заборонив говорити правду і дозволив офіційно тиражувати свою версію — на рівні силових структур Патрушева, Міністерства освіти, шкільних і академічних підручників. Російські підручники — дуже важлива тема. Я говорив про них на одній із конференцій — те, що там відбувається, шокує.
Там дозволено говорити, що війна вибухнула, бо не вдалося поділити Гданськ: треба було віддати його Німеччині, не змогли домовитися, забракло дипломатичних засобів. Будь-які причини, що вибілюють Радянський Союз. Не кажучи вже про те, що в Росії не можна згадувати про спільні німецько-радянські паради на території Польщі восени 1939 року.
Нещодавно я розповідав студентам про двох міністрів закордонних справ: нинішнього російського — Лаврова — і тодішнього німецького, Ріббентропа. Ріббентроп протягом усієї війни був міністром і — так само як Лавров — поширював дезінформацію, брехню, маніпуляції. Я запитав, чим закінчилося його життя. Студенти відповіли: самогубством. А насправді його повісили на підставі вироку Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі.
Отже, представників російської влади — і міністра закордонних справ, і президента, і інших — у найкращому разі чекають вироки за злочини проти людяності. Бо те, що робить Російська Федерація, є відповідником злочинів часів Другої світової війни.
Почати з танців, а не з конференції
Якби Вам сьогодні довелося стати посередником між Варшавою та Києвом, з чого б Ви почали? На що звернули б увагу насамперед?
Я б не починав із конференцій, круглих столів, економічних чи політичних форумів. Вони дають значно менший ефект, ніж спільні зустрічі звичайних громадян — особливо молоді, якій саме й будувати польсько-українські відносини.
Я взагалі не залучав би до цього людей після шістдесяти. Як людина, яка знає, наскільки сильно впливає інформація, скажу: вік від 14 до 25 років — найсприятливіший період, щоб виховати свідомих людей. Таких, які розуміють історичний контекст і розуміють, що поляки й українці — як казав мій учитель Богдан Осадчук (прим. ред.: український публіцист, багаторічний автор паризької «Культури» Єжи Ґедройця) — покликані до добрих взаємин і співжиття. Живуть по сусідству понад тисячу років, і ніхто не переніс їх на різні континенти. Якщо не житимуть у згоді, буде дуже, дуже погано.
Я часто проводжу тренінги для молоді. Останній був дуже вдалий — для ліцеїстів віком від 15 до 18 років з України та Польщі, 40 осіб. Вони займалися медіаосвітою: шукали інформацію, готували відео проти хейту, спілкувалися в неформальній атмосфері. На початку українці говорили переважно англійською, бо їм було важко перейти на польську, і з поляками було так само. А наприкінці тижня всі вже розуміли одне одного: поляки — українську, українці — польську.
Саме такі проєкти, на мою думку, дають найбільший ефект: неформальні зустрічі, молодіжні обміни, поїздки поляків в Україну та українців до Польщі, освітні й культурні контакти. Культурна дипломатія дає значно більше, ніж наукова. Повірте мені: фестиваль традиційної кухні чи польського або українського кіно дає набагато більший ефект, ніж дводенна польсько-українська конференція на історичні теми.
Минулого тижня я розмовляла з Надією Мороз-Ольшанською, яка веде українську кав’ярню в Кракові. Вона розповідала, як там організовують українсько-польські танцювальні вечірки: приходить молодь — українці, поляки, іноземці — і танцює під українські та польські народні пісні. Як вона казала, це єднає краще, ніж мільйон слів: люди танцюють, відпочивають, вбирають цю культуру й бачать, скільки в нас спільного. Чи це і є та культурна дипломатія, про яку Ви говорите?
Так. Є така цитата одного з міжнародних експертів із дезінформації:
Хейт і ненависть з’являються тоді, коли зникає природний інтерес до сусіда.
Якщо є бажання навчитися танцювати, подивитися кіно сусіда, побачити, що він їсть, як готує, як поводиться, як одягається, як розмовляє — якщо є ця цікавість, то є й добрі, добросусідські стосунки. А якщо вона зникає і на перший план виходить відплата за злочини предків — а в цьому дуже зацікавлені вороги і поляків, і українців — тоді починаються проблеми, які ми бачимо зараз: ненависть, ворожість. Саме з таких речей, як ці танці, з культурної дипломатії, з так званої м’якої сили починається добре сусідство. На цьому можна будувати добрі стосунки.
А потім — економічні й політичні?
Так. Після культурних і сусідських приходять економічні, а вже тільки наприкінці — політичні аспекти. Так має бути, а не навпаки. Якщо починати примирення поляків і українців із серії конференцій експертів і науковців, які й так залишаються при своїх думках, пишуть кожен зі свого боку і критикують ексгумації, то швидкого позитивного ефекту не буде. Буде тупцювання на місці, яке нам зовсім не потрібне.
Є формула «Пробачаємо і просимо прощення» (прим. ред.: цими словами польські єпископи звернулися у 1965 році до німецьких єпископів; у 2005 році повторили її у спільній заяві Синод Української Греко-католицької Церкви та Конференція Єпископату Польщі), започаткована ще за президентів Кваснєвського і Кучми на їхніх зустрічах на початку двотисячних. Але це було понад 20 років тому, а існує так звана пам’ять поколінь. Покоління — це 25 років, а те, що було тоді, вже майже забуте, це вже історія. Те примирення майже ніхто не пам’ятає. І дуже шкода, що сьогодні нам бракує готовності пробачити і попросити прощення. У цьому немає нічого болісного — попросити прощення, а тим більше пробачити. Бо треба жити далі.
Адже це не злочин, скоєний тобою, а злочин твоїх предків або якась складна, критична ситуація. Діти не можуть відповідати за батьків, але можуть постаратися, щоб ненависть не розросталася далі. І тут ми повертаємося до радянського контексту: лише в Радянському Союзі та в нацистській Німеччині діти відповідали за злочини своїх батьків. Пам’ятаємо, скільки людей було репресовано — і їхні діти теж були репресовані. Мою маму, коли їй було шість місяців, депортували до Сибіру за політичну діяльність мого діда.
Саме цього Росія дуже хотіла б у польсько-українських відносинах: щоб мешканець Запоріжжя, чиї предки не мали нічого спільного з Волинською трагедією, відповідав перед поляками і був ними засуджуваний за те, що відбувалося у 1943 році. Росія в цьому дуже зацікавлена.
Чому втома від війни є оманливою?
Ви кажете, що поляки й українці покликані до добросусідства, бо живуть поруч уже понад тисячу років. Але є й інший сусід — Росія, і нікуди вона не зникне. Як жити поруч із сусідом, від якого за останні п’ятсот років ми не побачили нічого доброго?
Є дуже хороша книжка Павла Штепи «Московство» (прим. ред.: український публіцист-емігрант; повна назва книжки — «Московство: його походження, зміст, форми і історична тяглість»), яку кілька разів перевидавали. Рекомендую також книжки польської журналістки Кристини Курчаб-Редліх (прим. ред.: протягом багатьох років писала з Росії, авторка книжок «Пандріошка», «Головою об мур Кремля» та «Вова, Володя, Владимир. Таємниці Росії Путіна») про Російську Федерацію. Варто провести з нею інтерв’ю: вона відкриває багато цікавих фактів із біографії Путіна та про російську ментальність — можливо, навіть краще за мене пояснить, ким є сучасний росіянин.
Не вважаю, що російська ментальність сама по собі є загрозою для європейців. Однак маємо цікаве явище: за десять років дезінформація та пропаганда в Росії породили ненависть росіян до українців, якої ще до середини першого десятиліття XXI століття не було. Рівень цієї ненависті поступово підігрівали, і сьогодні він на такому етапі, що, за оцінками, 95% росіян ненавидять українців — через потоки дезінформації та пропаганди. Народом, ментальність якого така нестабільна й піддається таким впливам, легко маніпулювати. Геббельс колись сказав: якщо тисячу разів повторити людям брехню, вони почнуть у неї вірити. Саме це й відбувається в Росії.
Я не беруся за прогнози. Але якщо в Росії не станеться чогось зовсім іншого протягом найближчих 10–15 років, тамтешнє суспільство не думатиме інакше ні про Європу, ні про Америку, ні про Україну. Це приклад суспільства без класичних європейських традицій і демократії. Воно живе за принципом палиці й пряника, йому байдуже, хто за кого голосує, бо все одно буде так, як скаже влада. І йому потрібен цар-батюшка, який за всіх усе вирішить. Цією ментальністю, що застигла у феодальному XIX столітті, легко маніпулювати. Тому там і правлять такі путіни — вони почуваються там дуже комфортно. Демократичний лідер рівня Нємцова для Росії нереальний, бо дозволяє людям жити у свободі, а пересічний росіянин не хоче жити у свободі — він хоче царя.
Погоджуюся, що існує свідома російська діаспора, яка виступає проти війни й сповідує демократичні принципи. Приклад — Гаррі Каспаров, який нещодавно був у Варшаві й, на мою думку, має дуже добру громадянську позицію. Але не забуваймо: російський паспорт часто є невеликим, але прихованим елементом російської м’якої сили. Люди, які виїжджають із Росії, але не зрікаються громадянства, все одно відчувають тяжіння батьківщини. Маємо приклади журналістів і науковців, які виїхали з Росії ще 1922 року, але не відмовилися від імперських традицій: «Нехай Росія не воює з Україною, нехай буде мир, але ж ми імперія, ми одні з найсильніших у світі». Ці імперські думки залишаються в людині з російським паспортом.
І ще одна важлива річ: російський паспорт дуже легко отримати. Російське законодавство змінилося так, що кожен громадянин світу може прийти до посольства й написати заяву: «Я ментально відчуваю себе росіянином і хочу отримати російське громадянство». І Росія йому його дасть. В Америці, Польщі чи в Україні це абсолютно неможливо. Це цілком курйозна ситуація.
У частини поляків з’явилася втома — від війни в Україні, від того, що Україна стала такою великою темою в їхньому інформаційному просторі та в їхньому житті. Що ми, українці, могли б їм сказати? А може, краще нічого не казати?
Це можна пояснити на простому прикладі Німеччини 30-х років, який є і в польських, і в українських підручниках і який знають усі європейці. У 1933 році в ім’я політичних компромісів у Німеччині дозволили створити коаліційний уряд на чолі з Адольфом Гітлером. Від цього почалися переслідування — спочатку комуністів, потім євреїв, а все завершилося Другою світовою війною.
Ми забуваємо, що ця втома є оманливою, бо геополітичні інтереси сусіда Польщі й України взагалі не змінюються. Там розраховують на те, що ми втомимося, захочемо, щоб усе закінчилося, і погодимося на нав’язані умови. А якщо погодимося — нав’яжуть нам іще більше й іще гірші.
Німці у 1933 році не бачили в Гітлері жодної загрози. Він обіцяв робочі місця, новий простір для німців, розвиток економіки — і за нього голосували. Ніби все було гаразд. А чим це закінчилося? Із Сходу сьогодні лунають такі самі обіцянки. Президент Росії йде рівно тим самим шляхом. Він сам відправляє на смерть власних громадян. Як це оцінити? Президент Сполучених Штатів може літаками відправити тисячу солдатів, щоб врятувати двох американців, бо це громадяни США. А президент Росії відправляє сотні тисяч людей на безглузду війну заради власних геополітичних інтересів.
Тому ця втома — оманлива. Вона потрібна лише для того, щоб нас приспати — а прокинемося ми вже в цілком іншій реальності. Якщо ми скажемо: «Добре, Європа втомилася, хай Україна віддає половину території, хай Росія робить там що хоче, а ми будемо собі спокійно жити» — так не буде. Так не буде, бо в нас зовсім інший досвід. Якщо угоди укладатимуться так, як їх нав’язує Росія Європі та світу, закінчиться це тим, про що говорить Путін: де став російський чобіт — там Росія. Від Криму до Варшави, Берліна та інших територій. Вони не зупиняться.
Тож не піддаваймося таким впливам. Це може стати початком дуже складної геополітичної ситуації — аж до відкритої агресії, якої Європа дуже боїться. Адже це означало б зміну мапи Європи, засад геополітики, міжнародного права, принципів роботи ООН, яка й так блокує більшість рішень, бо постійним членом Ради Безпеки з правом вето є Росія. Консервативні європейці, консервативний світ дуже бояться погіршення, і, на жаль, багато експертів вважають, що ціною України можна здобути мир. Так уже було в Мюнхені 1938 року, коли приїжджав Чемберлен і домовленостями хотіли відсунути війну.
Чим це закінчилося, ми добре знаємо.
Розмовляла Надія Галушка
Джерело: Nowiny Wschodnie
© Nowiny Wschodnie. Публікація та поширення матеріалу виключно із зазначенням автора та активного посилання на оригінальну статтю.
Історикиня, етнографка та фахівчиня із соціальних медіа. Уже багато років займається розвитком YouTube-каналів, допомагаючи експертам і компаніям будувати свою присутність в інтернеті. Проводила наукові дослідження з етнопсихології та етнопедагогіки в Галичині та Північному Причорномор’ї. Її коло наукових і професійних інтересів охоплює історію України та Європи, українсько-польські відносини, а також етнонаціональні й міжкультурні процеси.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар