«За що ви не любите Південну Корею?» Більшість людей відреагує на це запитання здивуванням: а хіба ми маємо її не любити? Для Надії Мороз-Ольшанської, яка вже 14 років будує в Кракові польсько-український діалог, це найкращий доказ того, що культура працює. Але лише тоді, коли в неї роками інвестують.
Розмовляла Надія Галушка. Інтерв’ю було відредаговане та скорочене.
Будь ласка, розкажіть кілька слів про себе. Хто ви і чим займаєтеся?
Я приїхала до Польщі на навчання у 2012 році з Полтави. Наразі живу в Кракові. Я є президенткою Фундації масових видовищ і Фундації культурної дипломатії, співзасновницею соціального підприємства — кав’ярні-книгарні NIĆ, а також входжу до рад Фундації «Активна інтеграція» та Фундації Edu&Art. Я закінчила культурну дипломатію в Ягеллонському університеті, де потім протягом року викладала. Загалом вважаю себе активісткою української спільноти. Моє головне завдання — зробити так, щоб Україна і Польща, українці й поляки, наскільки це можливо, будували діалог — розмову, яка приводила б до знаходження спільних знаменників і дозволяла б нам разом бути сильнішими.
Ви живете в Польщі понад 10 років. Як поляки сприймали українську культуру у 2014 році, у 2022-му і як це є сьогодні?
Ми рухаємося трохи по спіралі. Підтримка була величезною, але за підтримкою завжди йде також, на жаль, російська дезінформація. Те, що ми спостерігаємо зараз, є — скажімо — циклічним. Уже у 2022 році я дуже голосно говорила, що треба підготуватися до ситуації, в якій Польща не захоче підтримувати Україну.
Тобто головну роль відіграла дезінформація? Чи все ж втома?
Чинників багато. Хоча б кількість. Уявіть собі, що приїжджають два мільйони людей, які ходять вулицями, говорять іншою мовою, мають інші традиції та культурні відмінності, які, однак, змінюють тканину твого життя. Це створює певний дискомфорт. Проблема не лише в українцях, яких у Польщі багато. Проблема в тому, що не з’явилася системна політика — ані з боку української влади, ані польської. Про те, що це не короткотривала історія, говорили наприкінці 2022 року, у 2023, у 2024. Дійшли до 2026 року, а рішень і досі немає. І це найбільша проблема.
Небезпека полягає в тому, що в певний момент «іншим» може стати не українець, а будь-хто інший. Якщо суспільство так розкручене, так поляризоване й отримало дозвіл на те, що можна атакувати «іншого», то момент, коли «іншим» стане не лише українець, є, на жаль, питанням часу.
Чи поляки більше зацікавилися українськими письменниками та митцями?
Такий інтерес є, хоч і локальний, і над ним треба працювати. Це видно хоча б за польськими виданнями. Виходить «Бачу, тебе цікавить темрява», вийшла «Колонія», а незабаром вийде «Колапс» Кідрука. Не згадую вже про наших мастодонтів, таких як Жадан, якого видають постійно і який постійно цікавить польського читача. Тож інтерес є? Є. Але щоб його посилювати, потрібні стратегії й політики, яких ми як громадський сектор не вибудуємо, але на які можемо спиратися — і з польського, і з українського боку.
На яких відвідувачів ви розраховували, засновуючи кафе-книгарню NIĆ у Кракові?
Передусім на українців у Польщі, бо в нас є книжки українською мовою. Звісно, нам також ішлося про те, щоб люди переходили з російських книжок на українські — і 2022 рік став тут сильним імпульсом. А з більших цілей: популяризувати українську літературу також серед поляків, показувати, що вона різноманітна, і навіть організовувати презентації книжок, які ще не перекладено, — для того, щоб їх переклали.
Пам’ятаю, що у 2022–2023 роках до нас приходили поляки й просто брали з полиці 10–20 книжок і йшли до каси. Казали, що вони волонтери в центрі, де живуть мами з дітьми, і хочуть завезти їм дитячі книжки. Щоб людина, яка приїхала, мала хоча б трохи відчуття безпеки, пов’язаного з мовою, з ідентичністю.
А хто приходить на ваші заходи?
Польська публіка зацікавлена. Усе залежить від формату. Буквально вчора відбулися етнічні танці, де мова не впливає на вибір події, і, думаю, співвідношення було 70 до 30 на користь поляків і загалом іноземців, які прийшли, бо їм цікавий такий формат.
Цього року на Міжнародному фестивалі українського театру «Схід-Захід» виступив театр, у якому більшість акторів — ветерани. Чи змінює це атмосферу фестивалю?
Мені здається, що ні, бо репертуар, який привіз театр ветеранів, узагалі не стосується війни. І правильно — це була їхня терапія. Вони грали фрагменти світової класики, від Шекспіра, це були комедії. Концепція театру, представлена на фестивалі, ґрунтувалася на тому, що травму можна опрацьовувати також через театральне мистецтво, але при цьому не потрібно повторно травматизуватися.
Сам фестиваль кардинально змінився у 2022 році. До нас приїхав театр із Маріуполя, із Харкова, із Сум, театр із Луганська. Театр — це дуже делікатна тканина, яка живе тут і тепер. Театр не терпить брехні, бо цю фальш одразу відчуваєш.
Колись було дуже важко зібрати глядачів на вистави для дітей. А тепер усі дитячі вистави були заповнені на 90 або 100 відсотків, бо школи просто привели на них своїх учнів. Для них це виняткова нагода подивитися виставу українською.
Чи відчуваєте ви у своїй роботі напруження, яке за останній рік наросло між Україною та Польщею?
Безпосередньо на нас це не відбивається, але я не можу сказати, що цього немає, бо є. Наше завдання — будувати навколо себе сильну спільноту, готову тебе підтримати, формувати розуміння серед місцевої влади та локальних лідерів думок — розуміння того, наскільки ми важливі як організація, — і вибудовувати довіру серед партнерів. Це напрацьовується роками.
Але культура діє значно повільніше, ніж сварки в публіцистичних програмах. Чи може вона стати мостом?
Я не згодна, що культура діє повільніше. Культура діє довгостроково. Якщо ви зараз запитаєте поляків, чи пам’ятають вони справу з Орденом Білого Орла, я певна, що 75 відсотків запитають: а що це було? Вони вже про це забули. Треба розуміти контекст, а не лише жити миттю.
Чи можемо ми досягти цього культурою? Можемо, але треба інвестувати в це стільки, скільки інвестує Південна Корея. Якщо сьогодні запитаємо: за що ви не любите Південну Корею? Більшість людей відповість: а ми її не любимо? Нам її не любити? Саме про це йдеться — про стратегію, про довгострокові дії.
А скількох сучасних поп-виконавців ви знаєте з Чехії? А зі Словаччини? У них теж немає стратегії підкорення світу. Бо питання в тому, чи Україні взагалі потрібно підкорювати світ. З одного боку, це було б супер. З іншого — у певних нішах ми чудові, ми працюємо й прекрасно вміємо в цю гру грати. Наприклад, з DakhaBrakha. Або з деякими діджейськими проєктами чи з металом.
Щоб ми стали популярними в Польщі, нам потрібно пройти шлях популярності у світі й лише потім прийти до Польщі. Rammstein не став спочатку популярним у Польщі, а потім у світі. Спершу він завоював світ, а вже потім Польщу.
Які маленькі кроки ми можемо робити тут, у Польщі?
Ми повинні вивчати культуру тих, із ким розмовляємо. «Чужого навчайтеся й свого не цурайтеся» — Шевченко дуже влучно підкреслив, що, щоб передати унікальність власної культури, треба зрозуміти унікальність культури, з якою розмовляєш. Будувати діалог, а не монолог.
Тобто не заходити з порога з гаслом: «ось, читай». Твардоха зараз перекладають українською. Чудово — прочитайте його, поговоріть про нього з поляками, ходіть у польське кіно, подивіться його. Агнєшка Голланд же зняла не лише фільм про Великий Голод в Україні, має також інші фільми. Прочитайте складнішу польську літературу — хоча б Сенкевича — щоб зрозуміти, звідки в Польщі береться, наприклад, романтизація певних історичних сюжетів.
Бо мені здається, що коли українці приходять із претензіями: чому нас не приймають — то чому, власне, вони мали б нас приймати? Ми не знаємо їх до кінця. Треба зробити свою домашню роботу. І тоді можна сказати: ми свою домашню роботу зробили, тепер допоможемо вам зробити вашу. Тож так — ідеться про повагу. Про те, щоб не перекладати відповідальність виключно на інших, а брати її на себе.
Дякую за розмову.
Надія Мороз-Ольшанська — родом із Полтави, з 2012 року живе в Кракові. Випускниця культурної дипломатії Ягеллонського університету. Президентка Фундації масових видовищ, директорка Міжнародного фестивалю українського театру «Схід-Захід», співзасновниця української кав’ярні-книгарні NIĆ у Кракові.
Джерело: Nowiny Wschodnie
© Nowiny Wschodnie. Публікація та поширення матеріалу дозволені лише із зазначенням автора та активним посиланням на оригінальну статтю.
Історикиня, етнографка та фахівчиня із соціальних медіа. Уже багато років займається розвитком YouTube-каналів, допомагаючи експертам і компаніям будувати свою присутність в інтернеті. Проводила наукові дослідження з етнопсихології та етнопедагогіки в Галичині та Північному Причорномор’ї. Її коло наукових і професійних інтересів охоплює історію України та Європи, українсько-польські відносини, а також етнонаціональні й міжкультурні процеси.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар