Російсько-українська війна точиться не лише на полі бою. Від перших днів повномасштабної агресії паралельно з діями російської армії розгортається друга війна, що ведеться мовою історії, пам’яті, релігії та цивілізації. Її мета — не захоплення конкретного пагорба чи міста, а створення такої оповіді, у якій війна перестає бути політичним рішенням Кремля й починає подаватися як історична неминучість, оборона власної цивілізації та боротьба за виживання певного світу.
Однак це не означає, що релігійне обґрунтування російської воєнної політики народилося разом із повномасштабною агресією. Його корені сягають значно далі. Задовго до 24 лютого 2022 року Російська православна церква стала одним із важливих стовпів ідеї «русского мира», що розуміється не лише як спільнота мови, культури та православної традиції, а й як особливий простір історичних, духовних і політичних впливів Росії. У цій нарації державні кордони дедалі частіше поступалися місцем кордонам уявної спільноти, центром якої мала бути Москва, а релігійний зв’язок ставав одним з аргументів, що підживлювали переконання про особливу роль Росії щодо України та інших народів, які сприймалися як частина того самого світу.
У цій конструкції особливе місце посідає Російська православна церква. Йдеться при цьому не про православ’я як релігію і не про всіх російських вірян чи священнослужителів. Йдеться про політику церковного керівництва, а передусім — про патріарха Кирила, чиї висловлювання, рішення та документи інституцій, якими він керує, показують, як релігійна мова дедалі виразніше перепліталася з державною нарацією про війну.
Найпромовистіше те, що багатьох прикладів не треба шукати в українських медіа чи в західних аналізах. Їх можна знайти в офіційних матеріалах самої Російської церкви. Саме там — у документах, проповідях і офіційних деклараціях — можна простежити шлях, що веде від ідеї «русского мира», через релігійне й цивілізаційне обґрунтування конфлікту, аж до означення російської війни проти України як «священної війни».
Вересень 2022: смерть набуває релігійного сенсу
25 вересня 2022 року, за кілька днів після оголошення Володимиром Путіним часткової мобілізації, патріарх Кирил відслужив літургію в Олександро-Невському монастирі під Москвою. Під час богослужіння він молився за російське військо та за тих, хто загинув під час війни.
Сама молитва не була б нічим незвичним. Церква здавна молиться за солдатів, поранених і полеглих. Однак значення мали слова, вжиті тоді. Кирил говорив про «Святу Русь», проти якої виступили вороги, що прагнуть «поділити й знищити» її єдиний народ, а за полеглих молився про «відпущення гріхів».
За кілька днів до того Росія розпочала мобілізацію, яка для сотень тисяч громадян означала необхідність виїзду на фронт. У цьому контексті релігійне тлумачення смерті набувало особливого значення. Людина, яку відправляли на війну, отримувала не лише державний заклик виконати обов’язок, а й релігійну оповідь, у якій її смерть могла бути подана як жертва, принесена на захист «святої батьківщини».
Це важлива різниця. Держава може сказати громадянинові, що він має обов’язок воювати. Натомість релігійний авторитет може намагатися відповісти на значно складніше запитання: чому варто за цю боротьбу померти.
«Не один народ», а один політичний проєкт
У російському церковному наративі Україна при цьому послідовно не подається як окремий політичний суб’єкт. У виступі на форумі Всесвітнього Російського Народного Собору патріарх Кирил говорив про росіян і українців як про «один народ», поєднаний спільним духовним кодом, культурою, історичною спадщиною, спільною долею і… релігією.
Позірно це мова історії та культури, однак насправді за нею стоїть конкретний політичний проєкт: якщо два народи зображати як один, відмінність одного з них починає трактуватися не як природний результат історії, а як штучний поділ, який слід подолати.
Це не означає, що «русский мир» є проєктом суто православним. Росія є багатонаціональною та багатоконфесійною державою, а її ідеологічна конструкція охоплює також мусульман, буддистів, юдеїв та нерелігійних людей. Однак православ’я посідає в ній особливе місце: воно становить символічний фундамент історичної спільноти, тоді як інші релігійні традиції вписуються у ширшу розповідь про багатонаціональну російську цивілізацію. У такий спосіб «русский мир» виходить за межі конфесії, але не відмовляється від символічної ієрархії, в якій Москва залишається духовним, історичним і політичним центром.
У цій конструкції особливе місце посідає Російська православна церква. Йдеться при цьому не про православ’я як релігію і не про всіх російських вірян чи духовенство. Йдеться про політику церковного керівництва, а передусім про патріарха Кирила…
Саме тому поняття «руського міру» є чимось більшим, ніж сентиментальна розповідь про спільну спадщину. У російській інтерпретації воно стає ідеологемою, конструкцією, що дає змогу поєднати релігію, історію, культуру та геополітику.
Березень 2024: «священна війна»
Найвиразніший момент настав у березні 2024 року. XXV Всесвітній Російський Народний Собор, якому головує патріарх Кирил, ухвалив документ під назвою «Сьогодення і майбутнє руського міру». Це не був приватний богословський текст ані проповідь, виголошена під час богослужіння. Документ адресували російській законодавчій і виконавчій владі.
І саме в цьому документі з’явилося твердження, що російська «спеціальна військова операція» (новомова!) з духовно-морального погляду є «Священною Війною». Автори документа подали її як етап «національно-визвольної боротьби» проти української влади та «колективного Заходу». Однак вони пішли ще далі: записано, що після завершення війни вся територія сучасної України має опинитися в «зоні виключних впливів Росії», а можливість існування на цій території ворожої до Росії політичної системи має бути виключена.
Це один із тих документів, які говорять більше, ніж десятки коментарів.
В одному тексті зустрічаються три елементи: війна, релігія та політичний проєкт щодо майбутнього України. Війну визначають як «священну», Росія отримує роль захисника особливої цивілізації, а Україну вписують у російську зону впливу.
Важко було б знайти виразніший приклад переходу від ідеї «руського міру» до політичної теології війни.
600 священнослужителів при силових структурах
Ще один факт показує, що йдеться не лише про мову.
Офіційний сайт Московського патріархату нині повідомляє, що в Росії 600 священнослужителів займаються душпастирською опікою військових і співробітників силових структур, зокрема 181 — на штатних посадах. Церква також підкреслює, що від початку гострої фази війни в лютому 2022 року священнослужителі несуть служіння безпосередньо біля лінії зіткнення та серед солдатів, які беруть участь у бойових діях.
Немає нічого незвичного в тому, що солдат має можливість поговорити з капеланом. Проблема виникає тоді, коли душпастирство поєднують із певною інтерпретацією війни, в якій солдат є не лише людиною, що потребує підтримки, а й учасником «захисту батьківщини», «боротьби зі злом» чи «святої місії».
Сам патріарх Кирил прямо говорив про потребу звертати до солдатів слова про «Бога», «жертву» та «християнський бік їхньої воєнної праці».
Це формулювання важливіше, ніж могло б здаватися. Воно показує, що йдеться не лише про присутність священнослужителів при війську, а й про надання воєнним діям певного релігійного сенсу.
Церква і Росгвардія
14 березня 2024 року відбулася ще конкретніша подія. Патріарх Кирил і генерал Віктор Золотов, командувач Росгвардії, підписали угоду про співпрацю між Російською православною церквою та Федеральною службою військ Національної гвардії Російської Федерації.
Це вже не мова символів. Це інституційний зв’язок. Росгвардія не є звичайною громадською організацією. Це державне формування, відповідальне, зокрема, за внутрішню безпеку, охорону громадського порядку та збройні дії. Підписання офіційної угоди між її керівництвом і патріархом показує масштаб інституційного зближення Церкви та апарату безпеки держави.
Водночас Російська православна церква дедалі активніше розвивала власну присутність при армії, у військових шпиталях і серед солдатів, які беруть участь у бойових діях.
Отже, Церква не лише говорила про війну. Її структури були включені в систему, що обслуговує цю війну також на духовному рівні.
Храм як символ держави й армії
Невипадково центральним символом цього процесу став монументальний храм Воскресіння Христового — головний храм Збройних сил Російської Федерації. Патріарх Кирил є його настоятелем, а храм було збудовано як елемент культури пам’яті російських збройних сил.
Це також показує характер російської релігійної конструкції. В одному місці зустрічаються символи православ’я, держави, армії та російської військової історії.
Це вже не традиційні відносини між віруючою людиною та релігійною спільнотою. Це значно ширший символічний проєкт, у якому держава, військо, історія й релігія мають взаємно підтверджувати свою легітимність.
А що з тими, хто каже «ні»?
Однак ця історія мала б надто просту конструкцію, якби зображати російське духовенство як цілком одностайне.
Також у російському православ’ї з’явилися священнослужителі, які виступили проти війни. Одним із найвідоміших прикладів був священник Іоанн Бурдін, який у 2022 році публічно засудив кровопролиття і назвав війну ситуацією, в якій «брат убиває брата». У 2023 році церковний суд позбавив його права здійснювати священницьке служіння, зокрема вказавши на його пацифістську позицію та критику керівництва Церкви.
Цей випадок важливий не тому, що він репрезентує всіх російських священнослужителів, а саме тому, що показує ціну спротиву домінантній лінії.
Якщо одна частина духовенства отримує можливість служити в армії та на фронті, тоді як священнослужителя, який виступає проти війни, позбавляють права здійснювати служіння, важко говорити про релігію, що функціонує цілком поза політикою держави.
Від мови до системи
Отже, протягом кількох років сформувалася система, окремі елементи якої легко виокремити.
Спочатку був «russkij mir» і переконання в особливій духовній єдності росіян і українців. Потім з’явився наратив про загрозу з боку Заходу та необхідність оборони «святої Русі». Після початку повномасштабної війни відбулося релігійне трактування смерті російських солдатів. Паралельно розвивалася присутність духовенства у військових структурах. У березні 2024 року Церква підписала угоду з Росгвардією. А кількома тижнями пізніше документ Всесвітнього Російського Народного Собору надав російській війні проти України назву «Святої Війни» і водночас визначив Україну як територію майбутніх виключних впливів Росії.
Це вже не лише питання мови. Це система. Система, у якій релігія надає державі не тільки символи, а й аргументи, що дозволяють подавати війну як захист цінностей, територію — як частину історичної спільноти, а смерть — як жертву.
Тому визначення «Церква благословляє війну» може бути використане як публіцистичне скорочення, але значно точнішим описом є твердження, що керівництво Російської православної церкви протягом років вибудовувало релігійний наратив, який надає російській агресії морального, цивілізаційного та сакрального виміру.
Найбільш промовистим є однак те, що наступні етапи цієї історії можна відтворити не на підставі здогадів, а на підставі документів самої Церкви: молитви патріарха з вересня 2022 року, його висловлювань про «святу Русь», даних про сотні священнослужителів, які служать при силових структурах, угоди з Росгвардією та документа Всесвітнього російського народного собору, в якому війну названо «святою».
У цьому сенсі шлях від «русского міра» до «святої війни» — не лише публіцистична фігура. Це шлях, який можна простежити в часі, документ за документом, висловлювання за висловлюванням.
І саме тому варто придивлятися не лише до того, що Росія робить зі зброєю в руці, а й до того, які слова вона вживає, щоб надати цьому насильству сенсу.
Літературознавець, дослідник культури, ідентичності та польсько-українських відносин, фахівець із соціокультурних процесів у Центрально-Східній Європі.
Упродовж багатьох років поєднує наукову, освітню та громадську діяльність у Польщі й Україні. Його наукові інтереси охоплюють культурне пограниччя, колективну пам’ять, постколоніальні процеси та взаємовплив культур. Автор і співавтор кількох монографій та понад 150 наукових публікацій.
Має багаторічний досвід академічної й організаційної роботи. Обіймав керівні посади в закладах вищої освіти Польщі та України, очолював дослідницькі колективи й реалізовував міжнародні наукові та освітні проєкти.
Активно працює на підтримку польської громади в Україні, зокрема в Бердянську та південно-східній частині країни. Займається збереженням культурної спадщини, освітою та документуванням досвіду громад, які постраждали від війни й окупації.
У своїх публікаціях і коментарях аналізує російсько-українську війну, польсько-українські відносини, становище польської діаспори в Центрально-Східній Європі, політику пам’яті та питання національної й культурної ідентичності. Також досліджує російську пропаганду та імперські наративи.
За наукову, культурну та громадську діяльність нагороджений, зокрема, Кавалерським хрестом ордена «За заслуги перед Республікою Польща», медаллю «За заслуги перед культурою Gloria Artis» та відзнакою «Заслужений діяч польської культури».
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар