Цей проєкт спочатку мав бути вузькоспеціалізованим експериментом — спробою виміряти рівень прихованої та відкритої дискримінації українських біженців на польському приватному ринку оренди нерухомості. Однак під час опрацювання даних з’ясувалося, що двері квартир, зачинені перед українським акцентом, виснажливі «кастинги», надзвичайні фінансові застави та «пасивна дискримінація» — лише поверхневий прояв значно глибших патологій. Бар’єри на ринку нерухомості виявилися не поодиноким ринковим ексцесом, а чутливим барометром, який зафіксував симптоми глибокої, багаторівневої кризи у взаєминах між двома суспільствами та державами.
Польща ще далека від суцільної ворожості до українців. Однак політична й інформаційна напруженість між обома країнами проникає також у повсякденні справи. Найгостріше — у пошук житла.
У певний момент Анна відчула справжній страх. Не за себе — за близьких. Їй 21 рік, вона навчається в магістратурі у Варшаві й живе в Польщі з 2022 року, коли втекла від війни. Анна брала участь у проєкті «Обсерваторія ненависті» (який реалізовує Фундація «Альянс 24/08», головою якої є автор цього тексту): вона моніторила фізичні напади на етнічному ґрунті та мову ненависті щодо українців у польськомовних каналах у месенджері Telegram. Таких випадків, як вона каже, значно більше, ніж потрапляє в публічний простір.
Коли про проєкт почали говорити публічно, команда стала мішенню атак з боку правих польських політиків. «У цей момент я справді злякалася за безпеку — навіть не стільки за свою власну, скільки за безпеку моїх близьких».
Ще одне занепокоєння вона виносить із щоденних розмов. Польські ровесники почали відкрито послуговуватися аргументами, які були «дослівними цитатами з російських наративів або висловлюваннями політиків, що поширюють антиукраїнські тези».
Вона також має відчуття, що її не чує власна держава. «Покидаючи територію, але залишаючись громадянином України, ти перестаєш бути в колі інтересів власної держави. Тобто тебе ніби викреслили з державних інтересів і залишили самого в чужій країні» — каже Анна. Рішення, які ухвалює Київ, на її думку, не враховують досвід українців за кордоном, а часом навіть погіршують їхню ситуацію. Через це навіть думка про повернення додому викликає страх: знову доведеться адаптуватися, цього разу — в розколотому суспільстві.
Історія Анни не доводить, що «поляки ненавидять українців»: експерти, з якими ми розмовляли, застерігають саме від такого висновку. Вона, однак, показує, в якому інформаційному та політичному полі живуть люди, які шукають у Польщі безпеки, роботи й даху над головою.
Шум гучніший за факти
Дарина Сидоренко, директорка з досліджень у київському Transatlantic Dialogue Center і старша радниця Фундації «Альянс 24/08», наводить промовистий приклад. Під час масштабної перевірки польської поліції було перевірено близько 2000 осіб, а серед порушників переважали громадяни Польщі. Однак заголовки провідних польських медіа зосередилися на 90 затриманих українцях. Інший приклад — державний мовник TVP, який активно висвітлював поодинокі вибухи гранат в українських містах, формуючи образ країни з «неконтрольованим обігом зброї». «Деякі з цих заголовків фактично збігаються з наративами російської пропаганди» — каже Сидоренко: медіа, ймовірно, тиражують їх, самі того не усвідомлюючи. Причина, на її думку, прозаїчна — «дуже жорстка боротьба за вподобайки, кліки та підписки».
Українські медіа теж не без провини, вважає дослідниця міграції та журналістка Олена Бабакова: вони пишуть про Польщу «з неофітським запалом», вихоплюють найрадикальніші висловлювання окремих політиків чи сусідські сварки, майже не помічаючи низової солідарності.
Результат видно в цифрах. За даними CBOS у березні 2022 року прийом українських біженців підтримували 94% поляків, у липні 2026 року — 42%, а 52% були проти. Водночас 82% опитаних готові прийняти українця як сусіда, а 83% — як співробітника (на 10 і 8 пунктів менше, ніж у 2023 році). Дистанція зросла, але двері не зачинилися наглухо.
Факти при цьому програють маніпуляціям, каже Маргарита Ситник, співзасновниця ініціативи «Holka» та лідерка ініціативи «Мости України». Вона вказує зокрема на шість основних дезінформаційних рамок про українців — «тягар для бюджету», «ухильники від служби», «невдячні», «бандерівці», «крадії робочих місць», «злочинці» — які через повторення на анонімних каналах у Telegram і в бот-фермах потрапили до мейнстриму. Тим часом, за дослідженням Deloitte для UNHCR, українські біженці у 2025 році згенерували близько 2,4% ВВП Польщі (величина порядку 94 млрд злотих), а показник зайнятості серед них зріс до 76%.
Поняттєві рамки стають буденністю. Блогерка Карина Філоненко (Casya_krk), яка сама приїхала до Кракова як біженка, розповідає про українку з дитиною, якій під час дитячої гри-квесту в парку поляк сказав, що печатка про участь — «тільки для поляків», а також про свою вагітну подругу, яку у Варшаві публічно образили лише за те, що вона відповіла матері українською. Під повідомленнями про злочини, за її спостереженнями, з’являються десятки однакових антиукраїнських коментарів — «відпрацьована, суто технічна робота бот-ферм». Це її власна оцінка, а не результат окремого дослідження. Орися Харитонюк, докторка політичних наук і незалежна дослідниця польсько-українських відносин, застерігає також від другої крайності: уявлення про «тотальну ненависть» вона називає «сформованим образом російської пропаганди».
Нарешті між двома державами, за словами Сидоренко, «бракує сталого соціально-політичного мосту». Коли навколо «спецзакону» з’явилася невизначеність, як розповідає Бабакова, протягом трьох–чотирьох тижнів українці зі статусом PESEL UKR подали сотні тисяч заяв на карти побиту. Водночас, за її спостереженнями, українське посольство постійно намагається «згладжувати й припудрювати» негативний досвід, через що частина спільноти почувається ображеною. Соціопсихолог і докторант Патрик Кукла з Університету SWPS додає, що знецінювальна мова знижує готовність до співчуття й допомоги, а політики свідомо використовують її під час виборчих кампаній. Спільних польсько-українських досліджень цих механізмів, як він стверджує, бракує. Харитонюк одним словом визначає підхід Києва до дипломатії з Варшавою: «Я б назвала це хаосом». На її думку, фахівців, які розуміють польську специфіку, системно відсувають від ухвалення рішень, а їхня відсутність призводить до дипломатичних помилок і емоційної ескалації. Вона також описує взаємну сліпоту: «польські державні інституції хочуть зрозуміти Україну зі своєї перспективи, погано нас знаючи, а українські інституції хочуть зрозуміти Польщу зі своєї перспективи, також погано її знаючи».
Двері, що зачиняються
Коли працівники «Українського дому» у Варшаві телефонують польським власникам квартир і одразу кажуть, що шукають житло для української родини, вони чують — як розповідає Світлана Маслій — ввічливе: «Ні, лише польські родини». Світлана, фахівчиня з питань житла та психологічної підтримки у Фундації, вже понад чотири роки допомагає людям у житлових кризах. Раніше пошук квартири міг тривати тиждень або два, тепер — як вона каже — щонайменше місяць.
Ігор Лісін, віцепрезидент Фундації «Україна» у Вроцлаві, зауважує, що дискримінація рідко набуває форми відкритої образи: орендодавці, почувши акцент, найчастіше «просто кладуть слухавку». Іноді слова вражають відвертістю. Один із власників сказав йому: «Я волію здавати іншим мігрантам, навіть арабам, ніж українцям» через свій негативний досвід. Лісін також описує подвійні стандарти: якщо житло пошкодив поляк — це індивідуальний випадок, а якщо українець — провину перекладають на весь народ.
До цього додається ціна на житло. «Щоб орендувати хоча б кавалерку, потрібно мати 6000 злотих, а щоб заробити 6000 злотих, треба працювати понад місяць і нічого не їсти» — каже Маслій. У 2026 році зменшується кількість місць у центрах колективного проживання, змінюються правила державної підтримки, а команда її відділу скоротилася з 19 до двох осіб, тоді як випадки стають дедалі складнішими. Для літніх людей, людей з інвалідністю, тяжкохворих чи сімей з дітьми відсутність житла може означати повернення в Україну, зокрема до прифронтових районів.
Карина Філоненко знає смак відмови з власного досвіду. Навесні 2022 року, після приїзду до Кракова, її родина через відмови протягом шести місяців жила в тимчасових центрах/готелях для біженців у Мушині та Криниці-Здруй. Натомість Анна, спостерігаючи пошуки житла збоку, помічає, що від українців вимагали більше підтверджень: люди, як вона каже, «мусили доводити, надавати більше доказів того, що вони платоспроможні», тоді як кандидат із Західної Європи, на її думку, має докласти «набагато менше зусиль».
Але не кожна відмова — це дискримінація, і варто це розрізняти. Власники побоюються виселення боржників, тому дехто наполягає на договорі так званої оказіональної оренди. Він спрощує виселення, але вимагає від орендаря вказати інше помешкання, куди він може переїхати, а також згоду його власника. Для українців, які прибули через війну, діяло спрощення без необхідності мати таку адресу. Однак, окрім цього, існують інші бар’єри — вимоги підтвердження доходів, банківські виписки, потреба мати поручителя, інколи застава за кілька місяців наперед (з’являлися суми, що сягали 24 тисяч злотих) — а також «кастинги», коли власник запрошує на перегляд кількох кандидатів одночасно. Самі по собі такі вимоги не доводять упереджень: подібні умови можуть висуватися також і полякам. Про дискримінацію можна говорити тоді, коли має місце пряма відмова через громадянство або різне ставлення до кандидатів за однакових обставин.
Експеримент: п’ять міст, два запитання
Після розмов з експертами ми вирішили перевірити ситуацію на власному досвіді за допомогою невеликого експерименту. У червні ми провели телефонні розмови методом «таємничого клієнта» (mystery calling). Усі дзвінки здійснювала людина з виразним східним акцентом, телефонуючи за оголошеннями про оренду квартир-студій на порталі OLX. Обирали оголошення з першої сторінки результатів пошуку, не телефонували за оголошеннями агентств нерухомості й відсіювали ті, що вже мали переклад англійською, українською або російською мовами — наявність перекладу свідчить про попередню відкритість до іноземців. Квартири-студії обрали після консультацій з експертами, які вказали, що під час оренди кімнат дискримінація менш помітна.
Зрештою в червні вдалося провести 48 телефонних розмов щодо оголошень у Варшаві, Вроцлаві, Гданську, Ряшеві та Цешині. У розмові ставили два однакові запитання: чи здає власник житло іноземцям і, якщо так, чи лише на умовах «найму оказіонального». Вибірка невелика, а експеримент спроєктовано так, щоб виявити насамперед дискримінацію щодо іноземних орендарів, а не виключно українців. Однак більшість орендодавців, з якими ми спілкувалися, просили уточнити національність — особа, що телефонувала, представлялася як молода українська біженка, яка навчається. Цей експеримент показує різницю в ситуації між містами, але не є репрезентативним вимірюванням ринку, а через малу вибірку його результати не можна трактувати як комплексний рейтинг дискримінації. Водночас він допомагає помітити конкретні бар’єри та моделі поведінки, а не їхній загальний масштаб.
У Гданську зафіксовано найбільше прямих відмов, а також майже обов’язкове застосування найму за випадком. Водночас серед 13 здійснених там дзвінків відповіді були різноманітні: траплялися власники, у яких — як вони стверджували — протягом шести років жили іноземці. Один із власників спочатку відмовив, пояснюючи, що не знає іноземних мов, але коли почув, що наймачка «з України», сказав, що «немає жодної проблеми, бо це подібна культура та поведінка». Інша орендодавиця відповіла: «Я над цим не замислювалася, але якщо Ви спокійна людина, маєте стабільний дохід і готові орендувати довгостроково, то чому ні?».
У Варшаві особливу увагу звертали на фінансовий стан та «соціальний портрет» орендаря. Лише в одній із 14 розмов, проведених у столиці, ми почули категоричну й пряму відмову — вже на етапі першого запитання пролунала відповідь: «Я надаю перевагу особам із польським громадянством». Інший власник заявив, що здає в оренду іноземцям, але «це залежить від того, який це іноземець», оскільки мав проблеми з попереднім наймачем.
У Вроцлаві серед восьми розмов не було відкритих відмов через національність; натомість власники запитували про доходи, легальність перебування та умови договору. Траплялися також оголошення з приміткою про пошук орендарів «незалежно від кольору шкіри, орієнтації чи національності».
Нас також цікавило, як виглядає ситуація в менших прикордонних містах, щоб перевірити, чи існує різниця у ставленні до біженців залежно від кількості мешканців конкретного населеного пункту та близькості до кордону з Україною. У Ряшеві, розташованому близько до українського кордону, серед восьми розмов відповіді були переважно нейтральні або позитивні, хоча трапилася одна пряма відмова. Її пояснили словами: «оренда була лише для поляків, і я хотів би, щоб так і залишалося». Натомість у Цєшині, розташованому на польсько-чеському кордоні, у 5 проведених розмовах не було зафіксовано відкритої дискримінації, але орендодавці часто наголошували на легальності перебування орендаря в країні.
Ці спостереження можна зіставити з дослідженням Варшавського університету, проведеним у 2024 році Сарою Боярчук та Барбарою Янцевич. Дослідниці контактували з варшавськими орендодавцями від імені кандидатів з Польщі, України, Туреччини та Нігерії (загалом 1155 контактів) телефоном і текстовими повідомленнями. Польські кандидати частіше отримували можливість домовитися про перегляд квартири: 65,6% успішних контактів проти менш ніж 40% для українців і турків та 26,7% для нігерійців. Спосіб контакту не вплинув на цю різницю. Як сказала Янцевич, «це не вплинуло на рівень дискримінації — він залишився таким самим». Дослідження стосувалося виключно Варшави.
Людям, які стикаються з відмовою через походження, експерти радять документувати такі випадки й за можливості користуватися юридичною допомогою. Водночас сама відмова ще не свідчить про дискримінацію: ключовими є конкретні обставини та те, чи застосовуються однакові вимоги до різних кандидатів.
Погляд збоку: Італія
Дослідниця з Migration Policy Group, Başak Yavçan, бачить недолік: статус тимчасового захисту визначається очікуваним поверненням, а не фактичним місцем проживання, і «чотири роки роботи, школи та сплати податків не складаються в щось тривале». Однак бар’єри в Польщі відрізняються від бар’єрів в інших країнах ЄС, зокрема в Італії. У Польщі, яка завчасно оголошує продовження статусу та запровадила CUKR, головним фільтром став ринок житла. Натомість в Італії, як каже дослідниця ECRE Viktoriia Vaitovych, рішення ЄС про продовження захисту імплементуються із запізненням, через що люди тимчасово втрачають доступ до медичного страхування та соціального житла. Там «відмичкою» є муніципальна реєстрація (residenza): українська медіаторка Caritas, Valeriia, розповідає, що органи РАЦС і банки не визнають паперового посвідчення замість пластикової картки, на яку чекають 3–4 місяці, а без реєстрації та трудового договору не можна відкрити рахунок. Самого доброго серця недостатньо. Anżelika з Харкова піднаймає кімнату неофіційно, без договору, і через це не може отримати документ, що посвідчує особу. Натомість син Oleny, яка живе в Італії вже 18 років, після року безрезультатних пошуків житла виїхав до Німеччини: «У Німеччині, якщо маєш трудовий договір, одразу знаходиш житло».
Парадокс цієї історії полягає в тому, що найбільше бракує не гучних реформ, а передбачуваності. Олена Бабакова нагадує, що правила для українців у Польщі роками латали короткими продовженнями «спецзакону», і щоразу люди ставали в черги по нові документи. Довга, прозора процедура від PESEL UKR до карти побиту не лише розвантажила б воєводські управління. Вона дала б людині те, без чого важко підписати договір оренди: впевненість, що за пів року вона й надалі матиме право тут жити, а також документ, який можна показати власникові.
Натомість складнішою частиною є щира й прагматична розмова між двома державами. Дарина Сидоренко радить Києву вийти з режиму реагування на кожну заяву Варшави й запропонувати власний порядок денний. Орися Харитонюк просить допустити до ухвалення рішень знавців польської проблематики, які нині — як вона каже — «невидимі» для влади, і вважає, що ядром відносин має залишатися спільна безпека: перед лицем загрози з боку Росії саме вона, на її думку, здатна затьмарити історичні та економічні суперечки. Патрик Кукла вказує, що бракує спільних польсько-українських досліджень дегуманізації, а Бабакова закликає медіа, розповідаючи про дискримінацію, не забувати про польські НУО та органи місцевого самоврядування, які допомагають щодня.
Жоден із цих кроків не вирішить усього. Але разом вони могли б змінити те, що важко виміряти цифрами — відчуття, що ти живеш між двома державами, з яких жодна тебе не чує.
Анна знає це відчуття. І все ж, попри всі труднощі, вона не планує виїжджати з Польщі. Вона залишається і тим самим нагадує, що від того, чи вдасться зробити цю країну трохи більш дружньою до людей, таких як вона, залежать не абстрактні «відносини», а життя звичайних людей.
Статтю створено за підтримки Journalismfund Europe у співпраці з Мартою Аббою (Італія) та Софією Назаренко (Україна).
Голова правління Фонду «Альянс української молоді „24 серпня“ (24/08)» та координатор проєкту «Обсерваторія ненависті». Аспірант Університету SWPS за спеціальністю «Політичні науки та державне управління», де досліджує вплив конспірологічних наративів на політику національної безпеки. Програмний директор SWPS PL LAB.
З 2023 року співпрацює як аналітик із Detector Media — провідною українською організацією у сфері медіадосліджень. Має два магістерські ступені: із журналістики та соціальних комунікацій (Люблінський католицький університет, KUL) та міждисциплінарних європейських студій (Коледж Європи в Натоліні).
Експерт Польського фонду імені Роберта Шумана, у співпраці з яким проводить для школярів у невеликих населених пунктах Польщі тренінги з протидії дезінформації про Європейський Союз.
Автор численних аналітичних матеріалів, статей, коментарів для медіа та наукових публікацій, присвячених російській дезінформації в Європі й Північній Америці, а також політиці США.
У 2023 році під час стажування в Парламенті Канади брав участь у підготовці парламентської ініціативи M-102 «Countering disinformation in Canada and around the world» («Протидія дезінформації в Канаді та світі»).
Лауреат премії Young Diplomat Award 2023 та відзнаки Young Experts Day 2025 за дослідження російської дезінформації. Член Американської асоціації політичних наук (APSA) та молодіжної мережі WestBalkanNet.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар