Чи збирав би Єжи Ґедройць сьогодні гроші на українську армію? Таке провокативне запитання організатори «Української весни» поставили цього року публіці в Познані. Висновок, до якого дійшли учасники дискусії, виявився несподівано оптимістичним і зовсім не схожим на те, що ми щодня бачимо в соціальних мережах.
Фестиваль культури «Українська весна» уже 19 років показує полякам Україну без гопака й шароварів, а дедалі частіше показує українцям Польщу. Після XIX видання, що відбулося 1–4 жовтня 2026 року в Познані під гаслом «Зустріньмося! З Культурою.», розмовляємо з віцепрезиденткою Соціально-культурного товариства «Польща–Україна» та співкоординаторкою фестивалю Марією Андрухів. Про Ґедройця і ЗСУ, про вибійку, про стереотипи, які досі живуть по обидва боки кордону, і про те, чому про війну потрібно говорити мовою тих, до кого ми хочемо достукатися.
Познань лежить досить далеко від українського кордону. Як Ви тут опинилися і звідки Ви родом?
Я родом із містечка Дубно в Рівненській області, це західна частина України. У Познані живу вже 12 років, свого часу приїхала сюди на навчання. Закінчила, до речі, журналістику.
Насправді зв’язки з Польщею формувалися ще раніше. У шкільні часи я ходила до суботно-недільної школи польської діаспори. У моєму місті діє Товариство польської культури, і саме там мені прищепили зацікавлення Польщею. Дуже часто ми їздили на різного роду обміни, а діти з Польщі проводили літо в Україні. Тоді я зрозуміла, що хотіла б вивчати журналістику в Польщі. Одразу після школи я переїхала сюди й залишилася. Але так склалося, що моя діяльність тут безпосередньо пов’язана з Україною, хоча в Україні я вже давно не живу.
Говоримо про «Українську весну» в Познані. Це найбільший фестиваль української культури в Польщі?
Так, він вважається найбільшим за масштабом і історією, адже йому вже 19 років. З нашого моніторингу випливає, що це також найбільший фестиваль української культури у Східній Європі, якщо говорити про фестивалі поза Україною.
Фестиваль — це Ваша основна діяльність?
Це невелика частина нашої діяльності. Наша організація називається Громадсько-культурне товариство «Польща–Україна». Ми займаємося культурною дипломатією — це одна частина. Другою великою частиною є громадська діяльність: гуманітарна допомога для України, освітні та інтеграційні проєкти, проєкти протидії дезінформації та дискримінації в школах.
Наші члени й членкині, я також, входять до різних дорадчих органів при міському самоврядуванні. Я вже другу каденцію є членкинею Ради у справах мігрантів і мігранток. Тобто ми захищаємо права українців і відстоюємо їхні потреби, але не лише. Міграційний досвід українців дуже схожий на досвід інших національностей, тож ми намагаємося переносити наші напрацьовані рішення також і на них, щоб усім тут жилося комфортно й добре. Демографічна ситуація в Польщі швидко змінюється, і це стосується не лише українців.
Як виник фестиваль? І чому «весна», якщо він відбувається восени?
Це запитання завжди першим спадає на думку кожному, хто про нас дізнається.
Фестиваль виник на базі товариства. Спочатку було створено Товариство «Польща—Україна», заснував його Вітольд Горовський. Він вів у Польщі фермерське господарство й поїхав в Україну перевірити, чи міг би там також займатися сільськогосподарською діяльністю. І закохався в Україну. Особливо в Поділля. Закохався так сильно, що заснував це товариство й дуже велику частину своїх доходів спрямовував на українське Поділля. Там є таке село Цигани. Він дуже багато в нього інвестував, відкрив там школу для дітей, збудував спортивний майданчик. Одним словом, він закохався в українську культуру та історію і заснував товариство, щоб показати познанській громаді, що він відчуває до України і якою є Україна. Саме тоді й виник фестиваль.
У той самий час на базі товариства виник почесний консулат. Він став почесним консулом України і дуже довгий час виконував цю функцію. Потім її перейняв його син. На жаль, у 2019 році почесний консулат ліквідували.
Це нетипова історія виникнення української організації. Більшість українських організацій з’явилася тут у 2022 році або трохи раніше, у 2014-му, на хвилі Майдану. А наше товариство має корені зовсім в іншому місці. Метою моїх колег від самого початку було показати справжню Україну. Не лише гопак, шаровари та Шевченка, а щось значно глибше — щось, що справді проникає в людину.
Ваші колеги — переважно поляки?
Так, і це нас вирізняє. Усі мої колеги говорять українською, усі закінчили україністику. Наш другий віцепрезидент є доктором філологічних наук у галузі україністики, викладає українську польським студентам і знає українську літературу краще за мене. Це справді виняткова група людей, яка хотіла зруйнувати міфи та стереотипи про Україну.
З часом, від 2014 року, почало з’являтися дуже багато соціальних викликів, і ми відчули потребу розширити діяльність. Тепер у нас є фонд, з якого ми оплачуємо стипендії для українських дітей. Ми також утримуємо кілька сімей, які постраждали від польських роботодавців. Ми вели їхні справи в суді, відстояли певні суми, організовували збори коштів, а тепер проводимо для цих сімей менторинг. Нам доводилося ходити по судах, щоб українці, які постраждали на роботі через недотримання правил охорони праці й втратили кінцівки, отримали компенсацію. Ми боролися за їхні справи в ZUS і за те, щоб роботодавці понесли кримінальну відповідальність. І понесли. Це були дуже довгі справи.
Ця діяльність випливає виключно з потреби серця. Усі ми маємо постійну роботу, а це наша додаткова активність. Тому мої колеги заслуговують на велику повагу, бо в них є і робота, і родини, і діти.
То чому ж весна восени?
До 2019 року фестиваль відбувався у травні. Але коли прийшла пандемія, усі наші грантодавці перенесли конкурси на інші терміни. Про те, що ми отримали грант, дізнаємося приблизно у квітні або травні, і до того часу неможливо організувати фестиваль, тому переносимо його на жовтень. І так уже залишиться, бо маємо нову традицію: приносити весну саме тоді, коли починаються холоди й потрібне трохи сонця.
Цьогорічне гасло — «Зустріньмося! З Культурою.», а символом є «wybijka». Що ви хотіли цим сказати?
У цьому прихований певний підтекст. Не знаю, чи всі його прочитали, тож поясню, бо ми хотіли дуже дипломатично на нього натякнути.
По-перше, ми хотіли запросити всіх на зустріч і до щирої розмови, до зіткнення поглядів. У нинішній ситуації польсько-українських відносин, які, на жаль, дуже погіршуються на тлі різних публічних дискурсів, ми хотіли створити простір саме для такої розмови. А по-друге — «з культурою». Це гра слів. З культурою, бо ми показуємо мистецтво, але також із культурою особистою, з повагою одне до одного. Так зрештою і сталося. Ми раді, що наша публіка проявляє саме таку особисту культуру.
Чому вибійка? Щороку ми хочемо показати українське ремесло, яке вже забуте, мало досліджене або тут зовсім невідоме. Минулого року ми показували витинанки Дарії Альошкіної (прим. ред.: львівська мисткиня, яка відроджувала й популяризувала у світі українську витинанку; померла 15 серпня 2026 року у віці 44 років). Цього року — вибійку. Це таке повернення до коренів. Ми самі, чесно кажучи, у захваті від цього ремесла. Воно виглядає дуже стильно, особливо в поєднанні із сучасними мотивами.
У польській культурі немає подібного елемента?
Вибійка існує, але була поширена переважно на Підляшші, на польському Поліссі, завдяки взаємопроникненню білоруської, української та польської культур. В інших регіонах вона не була так розвинена. Познань, однак, лежить більше на заході, тут більше прусських впливів, і все, що пов’язане з Україною, тут менш відоме. Напевно, на Поліссі вибійка не викликала б такого інтересу, як тут, у Великопольщі.
Чим XIX видання відрізнялося від попередніх? Чи змінюється фестиваль під час війни?
Безперечно. Сьогодні фестиваль виконує зовсім нову функцію. Він є платформою культурної дипломатії та нагадуванням про справжню війну. Наші події здебільшого так чи інакше пов’язані з війною — прямо або опосередковано: і в дискусіях, і в театрі, і в кіно. Цього року обидва українські фільми, які ми показали, були безпосередньо про війну.
Але ми хотіли говорити про війну, звертаючись також до польського контексту. Тут є два елементи. Перший — це Ґедройць, видатна постать польської історії, публіцист, громадський діяч, символ відродження польської демократії та побудови польсько-українських відносин. Цей рік також є його роком (прим. ред.: Сенат РП оголосив 2026 рік Роком Єжи Ґедройця з нагоди 120-ї річниці його народження). [LINK WEWNĘTRZNY NW: wywiad z dr. Jarosławem Kitem — na frazie „jego rokiem”] Ми висунули суперечливу тезу: якби він жив сьогодні, чи були б польсько-українські відносини настільки напруженими, чи мав би він вплив на публічний дискурс і чи збирав би гроші на ЗСУ. І під час дискусії ми дійшли висновку:
«У польському суспільстві сьогодні є десятки тисяч таких Ґедройців, які їздять на фронт, які допомагають, які лобіюють українські інтереси й роблять багато інших речей».
У реальному житті все виглядає значно краще, ніж, на жаль, у соціальних мережах. Наративи із соціальних мереж створюють бульбашку, в якій здається, що всі налаштовані одне проти одного. На жаль, частина медіа та лідерів думок у Польщі керується цими наративами як способом збільшення охоплень. Це дуже сумно.
Другий елемент — це польська культура в українському прочитанні. Цей рік також є Роком Анджея Вайди, тож ми показали «Землю обітовану» з українськими субтитрами. Цей фільм дуже сильно перетинається з реаліями, які сьогодні переживає Україна. Так ми поволі вводимо польську культуру до фестивалю саме для української аудиторії. По-перше, щоб показати, що ми не діємо однобічно і що ми за діалог. По-друге, взаємне пізнання та інтеграція працюють лише тоді, коли обидві сторони пізнають одна одну. Бо правда така: українці теж не до кінця розуміють, як мислять поляки.
Чи знаємо ми одне одного так добре, як нам здається?
Ви не маєте враження, що ми, українці, дуже мало знаємо про польську культуру, а поляки — про українську?
Нам здається, що ми дуже-дуже схожі. І ми схожі, але в багатьох питаннях нам лише так здається. Це видно навіть тоді, коли українці приїжджають до Польщі: вони полонізують українські слова, думаючи, що польською так буде правильно. У мене теж були такі мовні помилки. Так само і з культурними контекстами: ми маємо багато різних способів сприйняття певних процесів, і мусимо цьому вчитися.
Елементи польської культури, які ми додаємо до фестивалю, допомагають українцям краще розуміти поляків. А сама підготовка фестивалю з партнерами — це теж елемент інтеграції, адже ми вчимося одне в одного, як ми працюємо і яке маємо ставлення до роботи.
З року в рік фестиваль стає дедалі теплішим місцем, щоб поговорити про те, що дуже болить, але виважено, спокійно й з повагою. За стільки років до нас жодного разу не прийшов жоден провокатор, який дискутував би з нами без поваги. Навіть коли із зали звучать запитання про Волинь, а цього року вони знову з’явилися, це слова, сказані у дуже виважений спосіб. Ми бачимо, що навколо себе вибудовуємо певний рівень комунікації. Я сказала б — зрілу позицію. Мовчання про ці факти — помилка. Говорити про них однобічно — теж помилка. Треба говорити про те, що було, але також про те, що ми не хочемо, щоб це повернулося, незалежно від географії.
Як змінилася публіка? Колись це був фестиваль умовно поляків для поляків про Україну.
Українська аудиторія напевно зросла, це видно. Але все ще значну частину нашої публіки становлять поляки. Нашим головним принципом залишається те, що комунікація відбувається польською і додатково українською. Ми не переходимо повністю на українську, і це дозволяє нам зберігати ту саму цільову групу.
Часто бачу, що українські організації за кордоном спілкуються лише українською, хоча їхній меседж спрямований на лобіювання українських справ, на розмову про війну. Але ж про війну треба говорити мовою країни й людей, до яких ми хочемо достукатися. Ми, на жаль, уже знаємо про війну дуже багато. А пересічний громадянин Польщі, Франції чи Німеччини не знає того, що, як нам здається, має знати. Щоб цього досягти, потрібно комунікувати його мовою.
Чого пересічні поляки й досі найчастіше не розуміють про українців? І навпаки?
Значна частина і українців, і поляків досі живе стереотипами. Українці вважають, що поляки — це консервативні католики, зосереджені лише на родині та цінностях «Бог, Честь, Вітчизна». Це не зовсім правда. Така частина суспільства існує, вона є в кожній країні. Але Польща — сучасна і в багатьох контекстах дуже прогресивна держава, одна з провідних за рівнем розвитку громадянського суспільства. Сектор НУО тут дуже активний, лобіює у законодавців і справді впливає на те, що відбувається навіть у Сеймі.
Буквально вчора моя подруга, яка протягом тривалого часу входила до дорадчого органу, домоглася того, щоб митці в Польщі мали право на підтримку, бо вони не мають нормальних умов ані трудових договорів. Це найбільш нестабільна професійна група в Польщі. Сейм нарешті ухвалив цей закон (прим. ред.: йдеться про закон про соціальне забезпечення осіб, які виконують мистецьку професію; після голосування в Сеймі він потрапив до Сенату), бо сектор НУО щороку просував ці питання. Українці цього про Польщу не знають. Так само реформа децентралізації, яку Польща провела давно, виявилася дуже ефективною, і тепер Україна впроваджує її за польським зразком. Нам є чого вчитися у Польщі.
Поляки зі свого боку вважають, що Україна слабо розвинена економічно, що в нас багато соціальних проблем і ми не маємо часу на мистецтво, освіту, економіку. Я працюю волонтеркою, ми їздили на фронт із польськими колегами, і всі були в шоці, наскільки розвинена інфраструктура в Україні. Це банально, але автозаправні станції: там можна помитися, поїсти й відпочити. Може здивувати, що в нас хороші дороги й дуже гарні міста.
А що вже казати про культуру. Коли ми привозимо оркестри, митців, скульпторів світового рівня, глядачі підходять і кажуть: «Вау, у вас таке розвинене кіно! Ми не уявляли, що український документальний фільм може бути таким цікавим». А коли ми додаємо, що вистава, яку вони побачили, була створена в підпіллі, бо це театр із Києва, а Київ обстрілюють, люди, умовно кажучи, знімають капелюхи. Ці контексти не є другорядними, навіть коли ми говоримо про мистецтво.
Ми часто запрошували Андрія Любку (прим. ред.: український письменник і волонтер, на початку 2026 року вступив до Збройних сил України) на зустрічі та презентації його книжок. Тепер він служить у ЗСУ. Цього року ми хотіли його запросити, але йому не вдалося приїхати, тож ми представили на фестивалі його есе. І наші глядачі, які щороку приходили на зустрічі з ним, одразу по-іншому побачили, наскільки ця війна є реальною.
Війна не десь далеко. Цю людину вони бачили рік тому, а цього року він уже на фронті.
Саме так. Минулого року ми присвятили випуск творцям культури на фронті й тим, хто, на жаль, загинув. Ми говорили про Вікторію Амеліну (прим. ред.: письменниця, загинула внаслідок російського ракетного удару по Краматорську у 2023 році), про Володимира Вакуленка (прим. ред.: дитячий письменник, викрадений і вбитий російськими окупантами на Харківщині у 2022 році). Лише коли ми наближаємо ці контексти через культуру, люди розуміють, що війна триває. Коли це конкретно: конкретна людина, конкретна історія, конкретна ситуація.
Що б Ви сказали полякам, які ніколи не були на «Українській весні»?
Наступного року буде ювілей, і ми вже дуже ретельно до нього готуємося. Але насправді тому, що він, як і попередні, буде винятковою нагодою зблизитися. І в культурному сенсі, і в міжлюдському. Ми робимо це, щоб показати, що вміємо розмовляти одне з одним із повагою та толерантністю.
Україна прагне до Європейського Союзу також тому, що цінності, які ми передаємо, і демократія, яку так завзято сьогодні, під час війни, будує українське громадянське суспільство, вже давно досягли рівня, про який усі говорять. У багатьох питаннях ми вже можемо бути прикладом: у свободі слова, у розбудові держави, у тому, як легко українці виходять на вулиці, коли хочуть чинити опір. Тут, щоб громадяни вийшли на вулиці, має статися щось справді радикальне. Тому ми заохочуємо відкрити справжню Україну, а не ту стереотипну, яка, можливо, десь у людей закріпилася.
Весна, що приходить восени, — це не помилка календаря. Це нагадування, що на зустріч ніколи не пізно.
Джерело: розмова «Новин Східних» з Марією Андрухів; Соціально-культурне товариство «Польща–Україна»; Літературний інститут «Культура»; Сенат РП
Історикиня, етнографка та фахівчиня із соціальних медіа. Уже багато років займається розвитком YouTube-каналів, допомагаючи експертам і компаніям будувати свою присутність в інтернеті. Проводила наукові дослідження з етнопсихології та етнопедагогіки в Галичині та Північному Причорномор’ї. Її коло наукових і професійних інтересів охоплює історію України та Європи, українсько-польські відносини, а також етнонаціональні й міжкультурні процеси.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар