Єлизаветі Лакшинській дев’ять років, а її школа вже два роки міститься на станції харківського метро — так виглядає її повсякденність, як описує репортаж «Суспільне Харків». Щоранку вона спускається сходами вниз, туди, де ще нещодавно були лише турнікети й запах підземелля, а сьогодні стоять лавки, дошка й акваріум із рибками для заспокоєння. «Тут дуже гарно, безпечно. Мені тут дуже подобається», — каже дівчинка, цитована в тому самому матеріалі. Найбільше їй не подобається зовсім не підземелля, а дистанційне навчання — бо на онлайн-уроці, як вона каже, немає з ким просто поговорити на перерві.
Єлизавета — одна з майже двадцяти тисяч дітей Харкова, тобто четверо з десяти учнів цього міста, які цього року навчаються під землею. У місті вже діє 21 такий підземний осередок — не лише станції метро, а й спеціально збудовані підземні школи та переобладнані протирадіаційні сховища біля старих шкільних будівель, як випливає з того самого репортажу. Харків розташований лише приблизно за 40 кілометрів від кордону з Росією — настільки близько, що сирена тривоги інколи не встигає пролунати, перш ніж прилетить ракета. Ще кілька років тому навчання під землею звучало як аварійний, тимчасовий захід. Сьогодні це просто спосіб, у який у Харкові виглядає початок навчального року.
Не всім дітям в Україні пощастило мати поруч із собою цілу підземну школу, як у Єлизавети. У громадах ближче до кордону з Росією чи лінії фронту — в Сумській, Херсонській, Запорізькій областях — про форму навчання вирішує не родина, а місцева влада разом зі школою, на підставі одного критерію: чи встигне дитина дістатися до укриття за час, що відділяє сигнал тривоги від можливого удару. Очне навчання в Україні починається виключно в закладах, оснащених укриттями, які дають змогу швидко перемістити дітей у безпечне місце. Там, де такого укриття немає, діти залишаються вдома й підключаються до уроку через екран — не тому, що так зручніше, а тому, що це єдиний спосіб продовжувати навчання, не ризикуючи життям дорогою до школи.
Саме дистанційне навчання ставить перед батьками питання, якого не було до війни: хто залишиться вдома з дитиною, коли вона сидить перед екраном, а хто в цей час має заробляти на життя. Кухня перетворюється на офіс, дитяча кімната — на клас, а батьки, які працюють дистанційно, кажуть, що найбільше виснажує не сама робота, а необхідність постійно перемикатися між нею та дитиною — бути одночасно колегою на нараді й дорослим, який має стежити, чи учень справді слухає вчителя. Торік в Україні ухвалили закон, який дозволяє одному з батьків учня на дистанційному навчанні перейти на дистанційну роботу за згодою роботодавця — але це радше визнання проблеми на рівні держави, ніж її розв’язання: закон ні до чого роботодавця не зобов’язує.
Цьогорічне 1 вересня в Україні не схоже на жодне з довоєнних. У громадах із підвищеним ризиком рекомендують узагалі відмовитися від масових урочистостей — лінійок, зборів, святкового натовпу на подвір’ї. Там, де свято попри все вирішили організувати, кількість учасників обмежили місткістю найближчого укриття. У Переяславі — невеликому містечку менш ніж за 90 кілометрів на південний схід від Києва, тобто за сотні кілометрів від активної лінії фронту, у місці, яке ще нещодавно вважали відносно спокійним — урочисте зібрання цього тижня довелося відкласти й перенести під землю через затяжну тривогу. Утім свято все одно відбулося. Навіть відстань від фронту вже нікого повністю не захищає.
Що означає піти 1 вересня, коли підручника не вистачає для кожного?
Росія цього літа систематично завдавала ударів не лише по школах, а й по тому, звідки беруться підручники — по друкарнях і складах книжок. Було пошкоджено або знищено кілька мільйонів примірників, зокрема сотні тисяч уже надрукованих шкільних підручників. Наслідок конкретний: у частині класів підручник припадає не на кожну дитину, а один на двох–трьох учнів.
У відповідь Український інститут книги закликав не мовчати про ці втрати — і одним із перших цей заклик підхопила Польська книжкова палата, яку підтримав також галузевий портал Wydawca.com.pl. Це конкретний, людяний жест: десь у Варшаві чи Кракові хтось побачив новину про спалений склад і вирішив, що мовчати не можна.
Того самого вечора, коли Єлизавета повертається з уроків додому, на ту саму станцію метро приходить ночувати мешканка Харкова Олена Груділіна — вже четвертий рік поспіль, бо в її будинку немає укриття. Та сама станція вдень є класом, увечері — місцем, де дорослі просто намагаються виспатися.
«Тут дуже гарно, безпечно. Мені тут дуже подобається», — каже Єлизавета Лакшинська в розмові із Суспільне Харків, третьокласниця харківської школи в метро.
Польща тим часом і досі дискутує про шкільні укриття мовою будівельних норм — конкретні вимоги все ще існують лише як проєкт. Різниця не в квадратних метрах під землею, а в тому, що дев’ятирічна дівчинка вже знає, де в неї сьогодні урок, а її ровесники деінде лише вчаться цього — ціною чотирьох років війни.
Урок, перерваний сиреною, — це не збій навчального процесу. Це й є сьогодні навчальний процес — той самий, у якому третьокласниця називає підземну станцію метро просто своєю школою і каже, що їй там подобається.
Джерело: Nowiny Wschodnie / Суспільне Харків / Polska Izba Książki / Rayon.in.ua / Detektor Media / Proslav.info / Gazeta Prawna
