19 вересня 2026 року в Явожні, на території колишнього Центрального табору праці, через який пройшли тисячі українців, відбулися щорічні урочистості на вшанування жертв післявоєнних комуністичних репресій. Подія, що щороку збирає невелике коло людей, яким ця пам’ять і досі не є байдужою. Щоб зрозуміти, чому саме це місце має значення, треба повернутися на вісімдесят років назад — до барака колишнього німецького концентраційного табору, який після війни отримав нових охоронців.
Як гітлерівський табір став табором Сталіна — і до чого тут українці
Явожно — не випадкова точка на мапі. 15 червня 1943 року німці відкрили тут підтабір KL Auschwitz «Neu-Dachs», у якому в’язні примусово працювали на вугільних шахтах на користь концерну Energieversorgung Oberschlesien. 17 січня 1945 року, перед лицем наближення фронту, німці пішки вивели здатних до маршу в’язнів до табору Gross-Rosen — а вже 6 квітня 1945 року, на підставі циркуляра № 42 Міністерства громадської безпеки, нова комуністична влада формально створила в цьому самому місці Центральний трудовий табір. Бараки, в яких раніше гинули в’язні гітлерівського табору, почали служити наступному режиму.
Поворотним моментом стала смерть генерала Кароля Свєрчевського, застреленого 28 березня 1947 року в засідці УПА під Яблонками біля Балігрода. Місяць потому, 28 квітня 1947 року, розпочалася операція «Вісла» — примусове переселення українського населення з південно-східної Польщі на Повернені землі. Ще до її початку, 23 квітня 1947 року, було ухвалено рішення спрямовувати до Явожна осіб української національності та лемків, підозрюваних у співпраці з УПА. Перші в’язні потрапили до табору на початку травня 1947 року — приблизно через тиждень після старту акції «Вісла».
Для ув’язнених українців і лемків у таборі виділили окремий сектор, відгороджений колючим дротом від решти в’язнів. Загалом через цей сектор пройшло 3821 особа — зокрема 819 жінок, з яких близько 80 були вагітні, кільканадцятеро дітей, а також 22 католицькі священники і 5 православних духовних осіб, як випливає з висновків, наведених mojejaworzno.pl. Більшість із них звільнили до кінця 1948 року, а сам український сектор формально закрили 8 січня 1949 року. Сам табір діяв далі — спершу як місце ізоляції, потім як в’язниця для неповнолітніх — аж до офіційного закриття в 1956 році.
Кількість жертв усього повоєнного Центрального табору праці, що охоплює всі національності, яких там утримували в 1945–1956 роках, перевищує шість тисяч осіб — це окрема цифра від жертв німецького «Neu-Dachs» 1943–1945 років. Показовим є також те, що відбувалося вже після 1989 року: прокуратура ІНП двічі закривала слідство щодо злочинів, скоєних проти українського цивільного населення в таборі, обґрунтовуючи це твердженням, що «діянь не було вчинено» — нікому з близько вісімдесяти слідчих тодішнього Управління безпеки, відповідальних за цей сектор, не висунули обвинувачень, як повідомляє Вікіпедія.
Що сталося вчора
19 вересня, як і щороку, в лісі між явожницькими житловими масивами Оседле Стале та Подленже, де розташоване місце поховання в’язнів колишнього табору, відбулася пам’ятна церемонія. Від імені української дипломатичної установи в ній узяли участь другий секретар Посольства України в Республіці Польща Василь Мельничук та консул Генерального консульства України в Кракові Віталій Серенко. Мельничук, від імені посла України Василя Боднара, звернувся до присутніх і зачитав його лист.
«Польсько-українська історія має багато складних і трагічних сторінок. Вони не можуть ані бути забутими, ані використовуватися для передавання наступним поколінням взаємної недовіри. Нашою відповідальністю є говорити про минуле чесно й гідно, взаємно слухати свій біль та шукати в історичній пам’яті не причин для нової ворожнечі, а шлях до взаєморозуміння і примирення» — з листа посла України в Польщі Василя Боднара, зачитаного під час урочистостей у Явожні.
Це не одноразова акція, а частина щорічного ритуалу — подібні урочистості в Явожні проводяться від початку 2000-х років, а коло учасників — переважно нащадки в’язнів, представники української громади Сілезії та місцевої влади — з року в рік залишається подібним, тоді як зацікавлення медіа цією датою радше слабшає, ніж зростає.
Чи існувало з українського боку щось подібне?
Це питання природно постає перед кожним польським читачем — і відповідь на нього існує, хоча стосується дещо іншого механізму репресій. Радянська влада не створювала для власних громадян окремих «українських секторів», виділених за етнічною ознакою, як це робила польська комуністична адміністрація в Явожно. Натомість вона вибудувала систему підозр, засновану на принципово іншому критерії — самому контакті з «чужим» світом.
Мільйони українців, які пройшли через німецьке рабство, примусову працю в Третьому Рейху як так звані остарбайтери або просто опинилися на окупованих територіях, після 1944–1945 років потрапляли не додому, а до радянських перевірочно-фільтраційних таборів НКВД. Там їх допитували й реєстрували — з відбитком пальця в так званій «фільтраційній справі» — і вони фактично мусили доводити свою «невинність» щодо звинувачення у співпраці з ворогом. Хто не проходив цієї перевірки, потрапляв далі — вже до системи ГУЛАГу. Лише на початку 1945 року через фільтраційні табори пройшло аж три мільйони колишніх військовополонених — більше, ніж тоді налічували всі в’язні ГУЛАГу разом узяті.
Логіка обох систем була по суті дзеркальною: і Варшава, і Москва повоєнних років ставилися до людей, які просто опинилися «по неправильний бік» лінії фронту чи етнічного поділу, як до наперед підозрілих — а табір в обох випадках ставав інструментом не покарання за конкретну провину, а превентивного тиску на цілу групу. Різниця полягає в тому, що Польща десятиліттями офіційно визнає Явожно частиною власної, хоч і незручної, історії — тоді як радянські фільтраційні табори в Україні й досі залишаються темою переважно академічною, а не предметом публічної пам’яті.
Саме в цьому й полягає сенс учорашньої церемонії. Явожно не пропонує зручної відповіді на запитання, хто мав рацію. Воно пропонує визнання того, що обидва народи в різні моменти ХХ століття опинялися по один бік колючого дроту — а мовчання про це не робить минуле легшим, лише передає його тягар далі, у спадок наступним поколінням.
Джерело: Nowiny Wschodnie / Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej / IPN / Muzeum Auschwitz-Birkenau / dzieje.pl / mojejaworzno.pl / Wikipedia
