Джерело: родинний архів / опрац. Nowiny Wschodnie
1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. 17 вересня в країну з іншого боку увійшов Радянський Союз. Про ці дати щороку нагадують у підручниках — фронти, дипломатія, підписи під пактами. Рідко коли — про те, що сталося з конкретними людьми, яких ці дати застали зненацька. Ця історія — про двох дівчат. Одна була українкою. Друга — полькою.
Обидві народилися у двадцятих роках ХХ століття в межах Другої Речі Посполитої, але за сотні кілометрів одна від одної. Анастазія — із села Стратин під Львовом, греко-католичка. Анеля — з-під Гдині, католичка. Вони могли ніколи не зустрітися. Їх поєднала війна.
Коли ми відкриваємо підручник історії, бачимо дати, мапи, лінії фронтів і прізвища командирів. Так ми найчастіше сприймаємо історію — як набір фактів.
Однак за кожною датою стоять люди — ті, хто нічого не вирішував, а просто жив, мріяв, створював родини. Аж одного дня велика історія постукала в їхні двері.
У 1941 році німецькі війська зайняли західну Україну, а територію нинішньої Івано-Франківської області включили до Дистрикту Галичина в Генеральному губернаторстві. Для Третього рейху українці й поляки були передусім дешевою робочою силою — сотні тисяч молодих людей вивезли на примусові роботи. Роком пізніше шістнадцятирічну Анастазію вивезли товарним вагоном на примусові роботи неподалік Гдині. Тоді вперше і, як виявилося, востаннє в житті вона побачила Балтійське море. Із собою мала лише те, що вдалося забрати похапцем.
Українські дівчата жили в будівлі, де раніше тримали господарських тварин — на підлозі лежала лише солома. Їхньою щоденною реальністю стали холод, голод, воші й важка фізична праця. Коли через роки ті, хто пережив той час, поверталися до цих спогадів, вони найчастіше говорили не про політику чи воєнні дії — а про голод, вошей і про сусідку, яка приносила хліб.
Підручники пам’ятають битви. Люди пам’ятають тих, хто простягнув їм руку.
джерело: родинний архів / опрац. Nowiny Wschodnie
Чому в підручнику немає місця для сусідки, яка ділиться хлібом?
Анеля, молода полька з сусіднього населеного пункту, також жила під окупацією і працювала в тому самому господарстві. Увечері вона поверталася до свого дому, а наступного дня приносила Анастасії шматок хліба чи одяг. Для Анелі це, можливо, були дрібні жести. Для Анастасії — шанс пережити ще один день. Вони не знали одна одну раніше, а проте Анеля ділилася тим, що мала.
Їх поєднала не національність і не релігія. Їх поєднала людяність. Вони не були одна для одної ворогами — вони були двома дівчатами, які намагалися вижити у світі, зануреному у війну.
джерело: родинний архів / опрац. Nowiny Wschodnie
Після війни якийсь час вони листувалися. Анеля навіть надіслала свою весільну фотографію, яка й досі зберігається в родинному архіві. Потім зв’язок обірвався — у СРСР листування за кордон ставало небезпечним, а листи, найімовірніше, знищили, щоб захистити родину. Залишилися лише фотографії та пам’ять.
З історії можна вибрати будь-які факти й використати їх і для примирення, і для розпалювання ненависті. Самі факти не змінюються — змінюється лише наше ставлення до них. Ця розповідь не про політику і не про те, хто мав рацію. Це розповідь про людей, які завжди платять ціну великих рішень, ухвалених без них.
Іноді одне старе фото говорить про польсько-українські взаємини більше, ніж не одна політична дискусія.
Джерело: Nowiny Wschodnie / родинний архів
Історикиня, етнографка та фахівчиня із соціальних медіа. Уже багато років займається розвитком YouTube-каналів, допомагаючи експертам і компаніям будувати свою присутність в інтернеті. Проводила наукові дослідження з етнопсихології та етнопедагогіки в Галичині та Північному Причорномор’ї. Її коло наукових і професійних інтересів охоплює історію України та Європи, українсько-польські відносини, а також етнонаціональні й міжкультурні процеси.
