
Сьогодні, 13 листопада 2026 року, Одеса знову прокинулася в тіні російського терору. Ранкова атака російських дронів забрала життя двох жінок, ще п’ятеро людей зазнали поранень. Пошкоджено будинки, автомобілі та місця, які ще вчора були частиною звичайного життя містян. Вони знову стали свідченням жорстокості цієї війни.
5 000 zł
Пишу про це з болем, адже Одеса для мене — не безіменна точка на карті. Це місто, яке я люблю, яке пізнавав роками, якому присвятив свої книжки й віддав частину власного життя. Коли читаю про черговий російський удар, бачу не лише цифри та повідомлення інформаційних агентств. Бачу вулиці, якими часто гуляв, знайомі будівлі, місця, де бував, і людей, з якими розмовляв. За кожним таким повідомленням — чиясь трагедія, страх і страждання.
Саме в такі миті я ще краще розумію, чому Одеса така важлива для мене. Деякі міста відвідують лише раз, а до інших повертаються все життя. Одеса — з-поміж других.

Усе почалося з однієї назви
У житті бувають миті, коли щось на перший погляд незначне змінює дуже багато. Іноді достатньо однієї зустрічі, розмови чи навіть назви незнайомого місця. Спочатку виникає цікавість, потім захоплення, а згодом це стає важливою частиною життя. Саме так було з Одесою.
Я поляк, родом із Кракова. Багато років Одеса була для мене насамперед назвою міста на Чорному морі. Я знав про її існування, історію, порт і знамениті сходи. Але не здогадувався, що колись пов’яжу з нею таку значну частину свого життя.
Уже сама назва здавалася незвичайною. Вона асоціювалася з чимось далеким, трохи таємничим, із містом, яке має власний характер та історію. Я почав читати про Одесу, шукати відомості, вивчати її минуле. Що більше дізнавався, то сильніше хотів побачити її на власні очі.
У 2008 році я вирішив здійснити цю мрію. Уперше поїхав до Одеси разом із родиною. Тоді й гадки не мав, що ця подорож стане початком багаторічної історії та вплине на моє життя сильніше, ніж я міг уявити.

Ринок Привоз (фото: Борис Тинка).
Перша зустріч, яка змінила все
Пам’ятаю перші миті в Одесі: перші прогулянки, погляди на старі кам’яниці, знайомства з людьми та враження, які важко описати. Мені здавалося, що я потрапив у місце, напрочуд близьке моєму серцю. Важко пояснити чому: я був тут уперше, ще не знав міста, його мешканців та повсякденного життя. І все ж дуже швидко відчув себе як удома.
В Одесі було щось, чого я не знаходив в інших містах. Вона була елегантною і водночас трохи занедбаною. Мала красиві будівлі, широкі вулиці та парадні площі, але варто було звернути в провулок — і відкривався зовсім інший світ. Романтична, але без зайвої солодкавості; гомінка, жвава, іноді хаотична, проте надзвичайно цікава. Вона не намагалася будь-що сподобатися туристам. Мала свій характер і не збиралася його змінювати.
Повернувшись до Польщі, я знав, що ще приїду, хоча й не уявляв, скільки разів. З туриста поступово перетворився на людину, яка прагне пізнати Одесу. Звичайних екскурсій до відомих пам’яток уже було замало. Хотів знати, чому вулиця має саме таку назву, хто жив у певному будинку, які події відбувалися на площі та як жили містяни десятки чи сто років тому.
Я почав шукати книжки й історичні матеріали. Проблема полягала в тому, що польською тоді було небагато видань, які допомагали по-справжньому пізнати місто. Тому звертався до українських матеріалів і російськомовних книжок, читаючи й відкриваючи нові місця.
Кожна наступна поїздка приносила щось нове. Я відкривав незнайомі вулиці, подвір’я за брамами старих будинків, невеликі площі, ринки та віддалені від центру райони. Почав розуміти, що справжня Одеса не закінчується на Дерибасівській та знаменитих сходах.
Я також зрозумів, що місто неможливо пізнати лише з книжок. Треба ходити його вулицями, спостерігати за повсякденним життям і передусім розмовляти з людьми. Саме вони найкраще розповідають про своє місто. Іноді одна розмова з мешканцем дає більше, ніж кілька годин над путівником.

Готель «Брістоль» (фото: Борис Тинка).
Одеса — це насамперед люди
Для багатьох Одеса асоціюється з Чорним морем, оперним театром, знаменитими сходами, Дерибасівською та красивими кам’яницями. Це важливі символи міста, до яких я теж із задоволенням повертаюся. Але для мене справжня Одеса існує й поза найвідомішими місцями.
Вона — на ринках, у старих двориках, маленьких крамницях, на трамвайних зупинках і в розмовах містян. У тому, як люди жартують, коментують події та спілкуються з незнайомцями. У їхній любові до міста, гордості за його історію, але й скаргах на щоденні проблеми.
Від початку Одеса була містом людей, які прибували з різних куточків світу. Тут зустрічалися різні народи, мови, релігії та традиції. Українські, єврейські, грецькі, польські, вірменські, болгарські та інші впливи утворили незвичайне поєднання. Ця історія не завжди була легкою: траплялися конфлікти, трагедії, переслідування й тяжкі часи. Та саме різноманіття глибоко сформувало характер міста.
Гуляючи Одесою, я часто думаю, скільки людей колись ішли тією самою вулицею. Яким було їхнє життя? Про що вони говорили? Які мали плани й мрії? Хто жив у будинку, повз який я проходжу? Такі запитання згодом перетворили звичайну прогулянку на подорож у часі.

Пам’ятник герцогу де Рішельє (фото: Борис Тинка).
Море, вулиці та повсякденні радощі
Неможливо закохатися в Одесу, не полюбивши її повсякденність. Я обожнюю прогулянки до моря. Річ не лише в пляжі чи відпочинку біля води. Для мене Чорне море — частина характеру Одеси. Воно змінюється залежно від часу доби, погоди та пори року: іноді спокійне й майже нерухоме, іноді бурхливе, темне й непривітне.
Люблю дивитися на нього з одеських бульварів, але так само добре почуваюся на пляжах далі від центру. Одне з таких місць — Дача Ковалевського. Бував там незліченну кількість разів. Повертаюся не тому, що воно є в кожному путівнику, а просто тому, що мені там добре.
Люблю й одеську архітектуру: старі кам’яниці, оздоблені балкони, сходові клітки, брами та внутрішні дворики. Деякі будівлі вражають красою, інші потребують ремонту, а ще інші зберігають сліди багатьох складних років. Навіть у менш доглянутих можна знайти щось особливе.
Звісно, є місця, які не можна оминути. Театр опери та балету, одна з найвідоміших будівель міста, завжди справляє на мене величезне враження. Сходи, які багато хто називає Потьомкінськими, стали символом Одеси у світі й мають особливу атмосферу. А на Дерибасівській можна просто сісти, спостерігати за перехожими й відчути життя міста.
А ще є ринки: Привоз, Новий базар, Старокінний та багато інших місць, де видно повсякденну Одесу. Особливо люблю Старокінний у вихідні. Це зовсім інший світ: тут можна знайти майже все, зустріти дивовижних людей і побачити торгівлю, яка для багатьох є звичайною частиною життя.
Одеса має і власний смак: свіжа риба, морепродукти, чебуреки, форшмак, баклажанна ікра та багато інших страв. Її кухня така ж різноманітна, як і історія, адже поєднує традиції різних народів. Не все мусить подобатися кожному, але для мене їжа в Одесі — ще один спосіб пізнавати місто.
Я дуже ціную такі звичайні миті. Не завжди потрібно оглядати пам’ятки, фотографувати чи відкривати нові місця. Іноді достатньо сісти, замовити щось поїсти й на мить відчути себе частиною міста.

Воронцовський маяк (фото: Борис Тинка).
Місто, яке неможливо пізнати лише з одного боку
Моя любов до Одеси пояснюється не тільки її красою. Мене захоплюють її контрасти. З одного боку — парадний центр, елегантні будинки, чудові площі й сліди колишньої величі. З іншого — Молдаванка, Пересип, Слобідка та інші райони, які показують зовсім інше обличчя міста.
Не скрізь красиво й не все відповідає туристичним уявленням. Є старі будинки, пошкоджені двори, занедбані вулиці та місця, що потребують величезної праці. Але саме там часто можна побачити найсправжнішу Одесу й те, як живуть її мешканці.
Одеса не ідеальна. Ніколи такою не була. У неї є недоліки, складне минуле й чимало проблем. Та, можливо, саме тому вона така цікава.

Колонада Воронцовського палацу (фото: Борис Тинка).
Любов, що стала справою життя
З роками моє захоплення Одесою набувало дедалі конкретніших форм. Самого пізнання міста вже було замало. З’явилася потреба розповідати про нього іншим. Я почав писати, прагнучи показати польським читачам Одесу, якої вони часто не знали.
Сьогодні я автор п’яти книжок про Одесу. Кожна з них важлива для мене, бо народилася з бажання поділитися власними відкриттями. Це не просто чергові видання в моєму доробку, а й свідчення багаторічного захоплення містом.
Я також став екскурсоводом: почав водити польських туристів Одесою й розповідати її історію. Люблю мить, коли людина приїжджає з думкою, що побачить лише кілька відомих пам’яток, а за кілька днів вирушає додому з цілком іншим уявленням про місто. Завжди радію, коли вдається передати хоча б частину свого захоплення.
Згодом я отримав почесне звання амбасадора Одеси в Польщі. Ніколи не сприймав його лише як нагороду. Для мене це передусім обов’язок розповідати про місто, показувати його історію та нагадувати, що Одеса — важлива частина України.
У певний момент я зрозумів, що Одеса стала не просто захопленням, а справою, якій присвячую дедалі більше часу, праці та сил.

Торговельний порт (фото: Борис Тинка).
24 лютого 2022 року все змінилося
Коли почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, мої стосунки з Одесою перейшли на зовсім інший етап. Раніше я приїжджав пізнавати місто, зустрічати друзів, писати книжки та водити туристів. Раптом настала інша реальність. Місто, яке я так любив, опинилося в небезпеці. Але я був разом із ним.
Із перших днів війни я долучився до допомоги на місці. Організовував підтримку, допомагав передавати необхідні речі, зокрема медичні засоби й пальне. Тоді не думав, чи це зручно, чи маю час і якими будуть наслідки. Знав, що потрібно допомагати.
Згодом я зрозумів, що вже не можу дивитися на Одесу лише як на місце, яке відвідую. Її безпека, майбутнє й долі мешканців стали для мене особистими питаннями. Я не українець, не народився в Одесі й не можу назвати її рідним містом. Але можу сказати, що вона мені надзвичайно близька і її доля мені небайдужа. Тому намагаюся боротися пером: писати про Україну, пояснювати польським читачам її історію, викривати російську пропаганду й спростовувати брехню про цю країну. Вірю, що так теж можна допомагати.

Театр опери та балету (фото: Борис Тинка).
Чому я постійно повертаюся думками до Одеси?
Іноді сам запитую себе, що саме притягує мене до цього міста. Знайомі вулиці, море, архітектура, ринки, запахи й смаки? Чи люди, яких я тут зустрів? Мабуть, усе разом. Але є й дещо більше. Одеса навчила мене інакше дивитися на міста. Краса живе не тільки у великих пам’ятках і місцях із путівників. Часто найцікавіше приховане у звичайних ситуаціях: розмові з продавцем на ринку, прогулянці знайомою вулицею, краєвиді моря, який досі захоплює, або зустрічі з друзями після довгої розлуки.
Одеса також навчила мене терпіння. Це місто неможливо пізнати за вихідні чи навіть за кілька подорожей. Щоразу відкривається щось нове: місце, історія або подія.

Соборна площа (фото: Борис Тинка).
Одеса, яку неможливо відібрати
Сьогодні, коли російські дрони регулярно атакують місто, я думаю про Одесу зовсім інакше, ніж під час перших подорожей. Колись хвилювався, чи встигну побачити ще одну пам’ятку, відвідати улюблений ресторан або зустріти всіх знайомих. Тепер думаю, чи в безпеці люди, яких знаю, чи не пошкоджені їхні будинки й чи не принесе наступна ніч нову тривогу.
Війна змінила повсякденне життя Одеси, але не відібрала її характеру. Мешканці й далі намагаються нормально жити, працювати, зустрічатися й планувати майбутнє. Це нелегко. Кожна російська атака нагадує, що війна триває і повної безпеки немає.
Хотів би колись знову пройтися Дерибасівською, не думаючи про повітряні тривоги. Проїхатися трамваєм № 20, погуляти біля моря, відвідати Привоз і Старокінний, зустріти друзів і просто насолодитися звичайним днем. Хотів би, щоб Одеса знову стала містом, куди приїжджають без постійного страху.
Вірю, що такий час ще настане.

Пам’ятник дружинам моряків (фото: Борис Тинка).
Місто, яке назавжди залишиться в моєму серці
Озираючись назад, бачу, як багато змінила одна подорож у 2008 році. Усе почалося зі звичайної цікавості, бажання побачити місто, про яке я мало знав. Потім були нові поїздки, книжки, путівники, зустрічі з людьми й багато років праці, пов’язаної з Одесою.
Сьогодні мені важко уявити своє життя без цього міста. Воно присутнє в моїх книжках, статтях, розмовах і планах. Навіть коли я далеко, часто думаю про нього.
Не знаю, чи можна раціонально пояснити, чому людина закохується в певне місце. Іноді це просто трапляється. Почуття виникає несподівано, а потім стає частиною життя. Для мене Одеса — саме таке місце. У ній досі є щось, що змушує повертатися.
Не знаю, коли знову зможу спокійно гуляти її вулицями й показувати її польським туристам. Але знаю, що не перестав її любити. Одеса для мене вже не просто місто на Чорному морі, тема моїх книжок чи місце роботи екскурсоводом. Вона — частина мого життя, спогадів та особистої історії.
А якщо хтось запитає, чому я закохався саме в Одесу, навряд чи зможу дати одну чітку відповідь. Просто скажу: поїдьте туди, побачте місто, познайомтеся з його людьми, відчуйте атмосферу. І тоді, можливо, зрозумієте.

Журналіст, колумніст, автор книжок про Україну, екскурсовод і коментатор подій в Україні та польсько-українських відносин.
Сертифікований екскурсовод Одесою, одеськими катакомбами, українською Бессарабією та Києвом. Автор численних публікацій, присвячених історії, культурі та сучасному життю України. Частину його праць перекладено українською мовою та видано в Україні. У 2020 році отримав із рук мера Одеси почесне звання посла міста в Польщі.
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, перебував в Одесі. Протягом наступних місяців залишався в місті, долучаючись до координації гуманітарної допомоги та висвітлюючи перебіг війни для польських медіа. Свій досвід цього періоду описав у книжці «Odessa 4.5.0.».
У Nowiny Wschodnie публікує статті та коментарі про російсько-українську війну, російську пропаганду й дезінформацію, історію України, з особливою увагою до Одеси, а також про польсько-українські відносини та зміни суспільних настроїв.
Співпрацює з українськими редакціями та інформаційними порталами, а також виступає в польських медіа як коментатор української тематики.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар