Від цього місця до своїх роздумів про подібності й відмінності в історії Польщі та Чехословаччини додаю очевидну для нас країну — Україну. Опір, який ці суспільства чинили російському пануванню, згодом визначив увесь характер спротиву після 1968 року — року, важливого для всієї Європи. Року молодіжних бунтів. Згадані тут країни зрештою були окуповані Росією, а їхні шляхи в тоталітарну прірву виявляли як подібності, так і відмінності. Польща й Україна (Західна) програли війну (це не помилка — ми програли війну), внаслідок чого були завойовані в Другій світовій війні, виграній Росією. Чехословаччина — тут сталася суміш сили, підступу та політичного шантажу. Найгірше з цього вийшла Україна, цілком включена до складу СРСР, чого не було навіть за часів поділів Речі Посполитої. Львів ніколи раніше не належав Росії. Україна стала вже повноцінним полігоном безжальної русифікації та фізичного нищення народу, розпочатого в 1930-х роках. Розуміння цього різного досвіду — ключ до усвідомлення, чому за два десятиліття потому ці суспільства так по-різному намагалися виходити з підлеглості Росії.
Три моделі втрати свободи (1945–1948)
У Польщі комуністична влада не мала майже жодної суспільної легітимності. Її було встановлено й утримувано виключно завдяки російським військам. Для десятків тисяч солдатів Армії Крайової, БХ чи НСЗ кінець війни з Німеччиною означав лише й виключно зміну окупанта. Навіть якщо вони хотіли припинити підпільну діяльність і долучитися до розбудови Польщі з обмеженим суверенітетом, їх убивали, ув’язнювали або вивозили на схід Росії до її таборів. У зв’язку з цим, не маючи альтернативи, вони поповнили нові незалежницькі структури, такі як Об’єднання «Свобода і Незалежність» (WiN). У 1945–1947 роках у Польщі тривала безжальна війна проти будь-яких патріотичних сил. Апарат безпеки, підтримуваний військом і «радниками» з НКВД, проводив каральні акції в селах і фізично знищував збройне підпілля, а також його цивільні структури. Августівська облава є одним із багатьох символів цього періоду. Її називають Малим Катинем через приховування тіл убитих поляків; до сьогодні їх так і не знайдено.
На польських і українських землях, однак, сталося дещо, що викликало в Москві справжнє здивування. Всупереч їхній багаторічній пропаганді вдалося здійснити щось немислиме. У травні 1946 року польське післяаківське підпілля (Об’єднання WiN) та відділи Української повстанської армії (УПА) уклали на Люблінщині угоду. Нещодавні смертельні вороги, яких і далі розділяла ще свіжа кров Волинської різанини та польських акцій відплати, змогли піднестися над взаємною ненавистю, об’єднавши сили. Спільно вони провели збройну акцію проти зайнятого комуністами (УБ, ЛВП і МО) та росіянами (НКВД) Грубешова. Перспектива того, що поляки й українці спроможні створити антиросійську коаліцію, була для системи смертельною загрозою. Саме цей паралізуючий владу страх перед польсько-українським союзом став однією з головних — хоч і ретельно замовчуваних в офіційній пропаганді — причин проведення у 1947 році Акції «Вісла». Жорстока й масова депортація українського населення мала не лише позбавити УПА тилової бази, а насамперед фізично унеможливити будь-яке майбутнє порозуміння та збройну співпрацю підпілля обох народів.
Цей феномен подолання ненависті перед обличчям спільної долі знайшов своє продовження далеко на сході. Десятки тисяч заарештованих солдатів польського підпілля потрапили до таборів у глибині Радянського Союзу. Там польські партизани зустріли засуджених бійців УПА. І знову — подібно до того, як під Грубешовом, — недавні вороги змогли укласти табірний пакт про ненапад і співдію проти радянських охоронців. Поляки й українці згодом становили ядро великих табірних бунтів, з яких найвідоміші спалахнули в Норильську (1953) та Кенгірі (1954). Ця кооперація показала, що в зіткненні з імперіалізмом Москва мимоволі змушувала до примирення своїх жертв. Якщо тільки їм не бракувало мудрості — а маю враження, що сьогодні нам її бракує. Вояки Армії Крайової кількадесят років тому були, безперечно, мудріші за співців Брауна і Менцена. Вони знали, що зайшли в глухий кут і лише співпрацюючи з колишнім ворогом можуть вижити. Вони обрали життя, завдяки чому багатьом удалося повернутися до Польщі після 1956 року.
Тим часом в самій Україні, до якої включили колишні Східні Креси Другої Речі Посполитої, ситуація була абсолютно драматичною. Там уже не будували сателітної держави — там винищували народ. Радянський апарат безпеки розпочав масові депортації цивільного населення до Сибіру. У 1946 році, під час організованого НКВС псевдособору у Львові, жорстоко ліквідували Українську греко-католицьку церкву, змусивши її піти в підпілля, а непокірних священнослужителів відправляючи до таборів. Це був удар, спрямований у саме серце західноукраїнської ідентичності.
На цьому тлі ситуація в Чехословаччині виглядала діаметрально інакше. 1945–1948 роки — це період так званої Третьої Республіки з багатопартійною системою та президентом Едвардом Бенешем. Утім, Комуністична партія Чехословаччини користувалася справжньою масовою підтримкою (на вільних виборах 1946 року здобула близько 38% голосів), а Червона армія швидко вивелася з території держави. Перелом настав у лютому 1948 року. Коли демократичні міністри подали у відставку на знак протесту проти захоплення поліції комуністами, Клемент Готвальд зіграв ва-банк. Він вивів на вулиці озброєну Народну міліцію, ініціював страйки й, під негласною загрозою радянського втручання, змусив хворого Едварда Бенеша капітулювати. Лютневий переворот відбувся без явних жертв, із дотриманням драматичних видимостей конституційного легалізму. Чехи й словаки самі увійшли до табору. Майже добровільно. Наступні роки покажуть, наскільки вони помилялися у своїй любові до Росії.
Дві обличчя сталінізму — вбивство героїв і бунт у Пльзені (1948–1956)
Черчилль не помилявся. Те, що спіткало Європу, — це залізна завіса, що відокремлює вільний світ від світу, окупованого Росією. У поневолених країнах почалася ніч сталінізму. Для Росії нічого незвичного — там це було нормою ще з тридцятих років. Досить згадати винищення мільйонів українців чи сотень тисяч поляків. Для країн, які до 1939 року так-сяк користувалися певними свободами, це був шок. У всіх трьох країнах відбулася безжальна фізична ліквідація найвидатніших героїв антинімецького руху опору. Комуністичний лад панічно боявся людей із бездоганним моральним і патріотичним авторитетом. У випадку частини України, окупованої вже раніше, це було легшим завданням. Росіяни винищили українські еліти ще в тридцятих роках.
Станіслав Скальський. Фото з колекції комуністичної політичної поліції. Джерело Wikimedia Commons
Символом спільності в нещасті поляків, чехів і словаків є долі ротмістра Вітольда Пілецького та Станіслава Скальського в Польщі, а також генерала Геліодора Піки й д-ра Мілади Горакової в Чехословаччині. Усі вони були незламними борцями за свободу, які, ризикуючи життям, воювали проти Третього рейху. Пілецький — доброволець до Аушвіцу й офіцер Варшавського повстання — після надзвичайно жорстокого слідства УБ був убитий пострілом у потилицю в мокотовській в’язниці у травні 1948 року. Після жорстокого слідства, яке вели російські колаборанти, ротмістр заявив, що “Аушвіц — це була дрібниця”. Станіслав Скальський, ас британської авіації, засновник і командир знаменитого в Африці «Цирку Скальського», провів у камері смертників кілька років, не знаючи про помилування від смертної кари. Він не знав, бо відмовлявся подавати прохання про згадане помилування. Парадоксально, але саме ця тверда позиція в поєднанні з втручанням королівської родини з Великої Британії врятувала йому життя.
Мілада Горакова. Джерело Wikimedia Commons
У червні 1949 року чехословацькі комуністи після сфабрикованого процесу повісили видатного командира й легіонера — генерала Геліодора Піку. Натомість у червні 1950 року в празькій в’язниці Панкрац на шибеницю потрапила Мілада Горакова — демократична діячка, яка раніше ледь пережила пекло нацистських концтаборів. Ці судові злочини до краю оголили справжню природу нової влади: для російських колаборантів щирий і незаплямований співпрацею з системою патріот завжди був ворогом номер один.
Як я згадував, українці подібні долі проходили раніше. Щоб не бути голослівним, окрім згаданого Голодомору слід згадати й про «Розстріляне Відродження». Сталін у тридцятих роках вирішив відмовитися від ідеї багатьох народів у Радянському Союзі на користь однієї Росії. Почали нищити культуру інших народів, розпочали жорстку русифікацію. Жертвами стали українські інтелектуали, які довірилися Росії. Тридцятих років не пережили такі митці, як: Михайло Бойчук (маляр — розстріляний у Києві в 1937 році), Михайло Семенко (поет, розстріляний у 1937 році). Самогубством закінчили життя, дізнавшись про вбивства людей і початок русифікації, українські комуністи Микола Хвильовий та Микола Скрипник.
Картина Михайла Бойчука. Джерело Wikimedia Commons
Окрім знищення еліт, як видно, раніше вже відпрацьованого на українцях, політика державної влади почала відрізнятися. У Польщі, попри терор, комуністичному режиму Болеслава Берута не вдалося зламати дві потужні основи суспільного опору. Примусова колективізація села завершилася абсолютним фіаско перед твердим спротивом селян, а Католицька церква — навіть після показових процесів над багатьма священниками та ув’язнення примаса Стефана Вишинського — зберегла величезний вплив на громадян. Додатково, всередині самої комуністичної партії чистки мали безкровний характер порівняно з іншими державами блоку (звинувачений у правонаціоналістичному ухилі Владислав Гомулка потрапив до в’язниці, але уникнув смертної кари. Вбивали «лише» патріотів), що, ймовірно, випливало з того, що Сталін винищив польських комуністів ще до Другої світової війни.
Сталінізм у Чехословаччині вражав значно ширше. Режим успішно провів масову колективізацію сільського господарства і жорстоко знищив Церкву. У 1950 році під час двох кількаденних акцій було заарештовано й ув’язнено в трудових таборах тисячі чехословацьких священників, ченців і черниць. Чехословацькі інтелектуальні еліти піддали цивільній смерті, прирікши тисячі людей на виснажливу працю в уранових шахтах у Яхімові. Те саме спіткало солдатів, які поверталися із Заходу. За боротьбу за свободу проти німців їх відправляли до трудових таборів. Апогей державного терору настав разом з антисемітськими внутрішньопартійними процесами за московським зразком, унаслідок яких у 1952 році повісили, зокрема, тодішнього генерального секретаря партії Рудольфа Сланського.
Попри терор, чехословацьке суспільство не здалося повністю. Коли в червні 1953 року комуністична влада провела злодійську грошову реформу, за один день позбавивши громадян заощаджень усього життя, у Пльзені спалахнуло потужне повстання робітників. Бунт почався на гігантських збройових заводах Škoda (які тоді носили ім’я Леніна – як судноверф у Гданську в Польщі 1980 року), що мало вкрай символічний вимір, адже завдавало удару в саме осердя комуністичної важкої промисловості. Утім, цей виступ був блискавично й надзвичайно жорстоко придушений військом і міліцією. Криваве придушення пльзенського бунту на довгі роки паралізувало волю до опору в країні.
Натомість в Українській РСР сталінізм ударив агресивною, системною русифікацією. Хоча офіційною мовою в Польщі залишалася польська, у Чехії — чеська, у Словаччині — словацька, то в Україні українську свідомо відтискали на маргінес, таврували як мову “сільську” й “немодерну”. Єдиною перепусткою до соціального підвищення була мова окупанта. Москва навмисно проводила демографічну інженерію — відправляючи українську інтелігенцію вглиб СРСР, а на її місце масово завозячи російських чиновників, учителів і робітників.
Історичне розминання, економічний крах і вільний голос з еміграції (1956–1967)
Познань 1956. Робітнича демонстрація. Джерело Wikimedia Commons автор невідомий
Рік 1956 і таємна доповідь Хрущова — це момент, коли історичні траєкторії цих народів остаточно розійшлися, створивши геополітичне «розминання». Польща після смерті Берута вибухнула. Після криваво придушеного бунту робітників у Познані (Червень ’56) настав «Польський Жовтень». На хвилі величезного ентузіазму до влади повернувся Владислав Гомулка. Відкрили в’язниці, відмовилися від колективізації. На короткий час Польща стала оплотом свободи у східному блоці. На жаль, у 1960-х, у період так званої «малої стабілізації», Гомулка систематично заморожував систему. Посилювалася цензура, поглиблювалася економічна стагнація, а влада лоб у лоб зіштовхнулася з Церквою під час святкувань Міленіуму Хрещення Польщі (1966). Польська влада відмовила папі в можливості відвідати Польщу. Навіть комуністи на Заході мали проблему, як це пояснювати своїм прихильникам. Зростаюча фрустрація невблаганно вела Польщу до чергового вибуху — Березня 1968 року.
У Чехословаччині, коли Польща вирувала у 1956 році, панувала тиша. Команда Антоніна Новотного щільно законсервувала систему, ігноруючи відлигу в інших країнах. Повільне пробудження чеського та словацького суспільства розпочалося лише у 60-х роках, фактично вимушене катастрофічним станом економіки. Догматична, сталінська модель централізованого планування, заснована на абсурдному розростанні важкої промисловості коштом споживчих потреб, була не лише надмірно роздутою, а й неефективною. Чехословаччина, яка до війни належала до економічно найсильніших держав Європи, на початку 60-х увійшла в рецесію. Почало бракувати базових товарів, а технологічна прірва із Заходом почала зростати. Внаслідок цього досвіду реформаторські кола на чолі з економістом Отою Шиком почали здобувати підтримку серед комуністів. Символом змін стала поява у 1967 році на вулицях чеських міст приватних таксі. Досі їх не було — їх ліквідували після перемоги комуністів у 1948 році. Це коротке відкриття переконало реформаторів у комуністичній партії, що можна відкрити ринок для реформ.
Україна також пережила свою ранню «відлигу» — на зламі 50-х і 60-х років народилося покоління шестидесятників. Це були молоді українські інтелігенти, письменники й поети, такі як Василь Стус чи Ліна Костенко, які намагалися врятувати українську ідентичність, відкидаючи соцреалізм. Вони почали голосно домагатися історичної правди та зупинення русифікації. Однак їхні надії були швидко придушені. Коли владу в Кремлі перебрав Леонід Брежнєв, уже в 1965 році КДБ провів масові арешти української інтелігенції, безжально придушивши це культурне пробудження.
У цьому дедалі більшому кипінні у східному блоці неоціненну роль відіграв вільний голос, що лунав із-за залізної завіси. За умов безжальної цензури й ізоляції держав-сателітів інформаційна монополія комуністів систематично руйнувалася завдяки передачам Радіо Вільна Європа. Саме завдяки хвилям РВЄ чехи, поляки, словаки, а також українці могли дізнаватися про масштаби терору, страйки чи політичні процеси у власних і сусідніх країнах. Паралельно в передмісті Парижа Мезон-Лафітт на сторінках «Культури» Єжи Ґедройця діагностували хворобу, що роз’їдала поневолену частину Європи. Ґедройць разом із Юліушем Мєрошевським формували далекоглядну геополітичну доктрину (так звану доктрину ULB), засновану рівно на тому самому висновку, до якого десятиліттям раніше в радянських таборах дійшли вояки Армії Крайової та УПА: остаточна відмова від територіальних претензій і визнання того, що без вільної України не буде безпечної Польщі, а без вільної Польщі годі мріяти про вільну Україну.
Зіткнення цих трьох динамік: розчарованої Польщі, що знову намерзає; Чехословаччини, яка поволі пробуджується, сповненої ілюзій; та задушеної України — призведе 1968 року до геостратегічного потрясіння. На цьому тлі відчайдушний крик розпачу палаючих Василя Макуха, Ришарда Сівця та Яна Палаха прозвучить одним спільним голосом поневоленої Європи, закладаючи моральні підвалини Польсько-Чехословацької Солідарності.
Діяч антикомуністичної опозиції у 1980-х роках. Брав участь у підпільній видавничій діяльності — друкував і поширював листівки, а також брав участь у демонстраціях. У 1985–1986 роках був співорганізатором передач підпільного Радіо «Солідарність». З 1986 року був пов’язаний із Рухом «Свобода і Мир». За свою опозиційну діяльність неодноразово зазнавав репресій — був оштрафований та арештовувався.
Після 1989 року працював у приватному секторі. Займається дослідженням історії польської та чехословацької антикомуністичної опозиції. Є співавтором книги та численних наукових і публіцистичних статей. Публікує матеріали на історичну, суспільну та міжнародну тематику, зокрема присвячені Україні, зокрема на порталах LCA.pl та Фонду «Свобода і Мир». З 2014 року активно займається волонтерською діяльністю, підтримуючи Україну та гуманітарні ініціативи.
За діяльність на користь свободи та незалежності Польщі нагороджений Хрестом Свободи і Солідарності (2016), Лицарським Хрестом Ордена Відродження Польщі (2022) та медаллю Pro Patria (2025).
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар