Одеса, 2 травня 2014. Початок сутичок на Грецькій вулиці (фото: Strakhov Ivan).
Рішення Європейського суду з прав людини від березня 2025 року мало допомогти в притягненні до відповідальності за трагічні події в Одесі. Однак для частини коментаторів у Польщі воно стало черговим приводом тиражувати російську пропаганду. Із постанови, яка вказує як на серйозні недогляди української влади, так і на роль російської пропаганди в розпалюванні напруження, вони вибирають лише ті фрагменти, що дають змогу представити Україну як державу, відповідальну за навмисне вбивство власних громадян. Вони при цьому ігнорують контекст подій, жертви по обидва боки конфлікту та факт, що Росія вже у 2014 році проводила дії, спрямовані на дестабілізацію півдня України.
Дванадцять років по трагедії, що сталася 2 травня 2014 року в Одесі, ті події й досі використовують в інформаційній війні. Спочатку дискусія стосувалася потреби встановити правду, з’ясувати обставини загибелі кількох десятків людей і вказати відповідальних за недбалість. Однак із часом частина цієї дискусії перетворилася на нечесну маніпуляцію, у якій факти поступаються місцем емоційним гаслам, а питання про відповідальність конкретних осіб підміняють звинуваченнями на адресу всієї України. Досить прочитати коментарі під публікаціями, присвяченими Одесі, щоб побачити, як часто рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) подається у спосіб, що не відповідає його реальному змісту.
Проблема не в тому, що хтось нагадує про відповідальність українських інституцій. Навпаки, недбалість держави, помилки служб і неефективність розслідування мають бути предметом сумлінної дискусії. Проблема починається тоді, коли з висновків щодо невиконання обов’язку захисту життя роблять висновки про спланований злочин, навмисне спалення людей чи нібито геноцид етнічних росіян. Такі твердження потребують доказів. Їх не можна підміняти емоційними інтерпретаціями рішення.
Що насправді постановив Суд?
13 березня 2025 року ЄСПЛ виніс рішення щодо подій 2 травня 2014 року в Одесі. Суд констатував порушення Україною статті 2 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право на життя. Він вказав на серйозні недоліки з боку влади, зокрема недостатні дії для запобігання ескалації насильства, неналежну реакцію рятувальних служб, а також неефективність розслідування, проведеного згодом.
Тоді загинуло 46 людей, а ще двоє померли пізніше в лікарні. Трагедія сталася під час жорстких сутичок між прихильниками Євромайдану та Антимайдану. Частина жертв загинула під час вуличних боїв, а 42 людини загинули в Будинку профспілок, у якому спалахнула пожежа.
Трибунал звернув увагу на те, що достатньо швидка й ефективна реакція українських служб могла б запобігти частині жертв або зменшити їхню кількість. Він також підкреслив порушення в діях поліції та пожежної служби, а також недоліки у провадженні щодо з’ясування обставин трагедії.
Україну зобов’язали виплатити 15 тисяч євро родинам кожної з жертв, а також 12 тисяч євро трьом особам, які пережили пожежу, але зазнали тяжких опіків. Компенсації пов’язані з відповідальністю держави за невиконання обов’язків, що випливають із права на життя. Водночас це не означає, що Трибунал визнав українську владу організаторами пожежі або встановив, що було віддано наказ убити людей.
Це розрізнення є фундаментальним. Держава може нести відповідальність за смерть людей, оскільки не забезпечила їм належного захисту, не відреагувала вчасно або не провела ефективного розслідування. Однак це не тотожне доведенню того, що вона сама спланувала злочин. ЄСПЛ також не встановив, що українська влада свідомо знищувала докази, аби приховати власну участь у трагедії. Вказані порушення та неефективність розслідування не дають підстав приписувати до рішення висновки, яких у ньому немає.
Що не менш важливо, Трибунал звернув увагу на роль російської пропаганди в розпалюванні напруженості та дестабілізації ситуації в Одесі. Цей елемент рішення є особливо незручним для тих, хто хотів би використати вирок виключно для звинувачення України. У їхніх інтерпретаціях він часто зникає, ніби його взагалі не існувало.
Одеса, 2 травня 2014 року. Сутички на Грецькій вулиці (фото: Kutskiy Oleg).
«48 етнічних росіян, спалених українськими націоналістами»
Це один із найпоширеніших і водночас найбільш маніпулятивних наративів щодо подій в Одесі. Він має викликати асоціацію з переслідуванням росіян за походженням, а потім подати російську агресію як дії, що здійснюються на захист населення, якому загрожує небезпека.
Варто зазначити, що ЄСПЛ не встановив, що всі жертви були етнічними росіянами, вбитими українськими націоналістами. Учасники подій представляли протилежні політичні табори, а жертви походили з обох сторін конфлікту. Серед загиблих були громадяни України, зокрема російськомовні. Розмова російською не означає автоматично російської національності, так само як підтримка певного політичного вибору не визначає етнічної ідентичності людини. ЄСПЛ прямо заперечує цю тезу, а її тиражування означає свідоме введення в оману.
Так само маніпулятивним є твердження, що 48 осіб було спалено живцем. Події 2 травня завершилися смертю 48 людей, але не всі загинули у пожежі. Сорок шість осіб померли того дня, а ще двоє — пізніше в лікарні. У Будинку профспілок загинули 42 особи. Підміна цих висновків одним драматичним гаслом не сприяє пізнанню правди, а лише підсилює та ескалує емоції.
Так само слід оцінювати твердження, ніби ЄСПЛ підтвердив умисні дії влади України, свідомий підпал будівлі або навмисне знищення слідів. Це очевидна брехня. Суд констатував недбалість держави та порушення в діях служб. Це не є рівнозначним встановленню того, що пожежу було сплановано українською владою або що існував наказ спалити людей. Він також не встановив, що місцева влада свідомо знищувала докази. Саме в цьому й полягає маніпуляція: реальні висновки щодо недбалості поєднують із недоведеними звинуваченнями у злочинних намірах. Суд вказав на порушення в розслідуванні, хаос, брак професіоналізму. Не було зроблено висновку про навмисне затирання слідів.
Одеса, 2 травня 2014 року. Куликове поле (фото: Strakhov Ivan).
Одеса перед трагедією: спроба дестабілізації міста
Щоб зрозуміти події 2 травня 2014 року, не можна обмежуватися кількома годинами, проведеними на Куликовому полі. Необхідно врахувати політичну ситуацію в Україні та попередні події в самій Одесі.
Це був період, коли Росія вже розпочала військову операцію, що призвела до захоплення Криму та його незаконної анексії. У різних частинах України робилися спроби створення сепаратистських структур, які мали призвести до відокремлення наступних регіонів від держави. Одеса — стратегічний порт і одне з найважливіших міст півдня України — також опинилася в центрі цих дій.
Протягом кількох місяців на Куликовому полі діяло наметове містечко прихильників Антимайдану. Там з’являлися російські прапори та георгіївські стрічки, а під час зібрань вигукували гасла із закликами до Росії втрутитися, зокрема «Росіє, прийди!» і «Путін, введи війська!». Діяльність частини проросійських активістів вписувалася в ширшу спробу дестабілізації України та перетворення регіону на чергову сепаратистську псевдореспубліку.
Це не означає, що кожен учасник Антимайдану був російським агентом або що всі люди, зібрані на Куликовому полі, мали однакові мотивації. Натомість це означає, що ці події не можна виривати з контексту тодішньої російської політики щодо України.
2 травня сутички сталися ще в центрі міста. Серед проросійських активістів особливу роль відігравав Сергій Долженков, відомий також як «Капітан Какао», який очолював цю групу. Згідно з викладеним перебігом подій, саме проросійські активісти напали на проукраїнську ходу. У центрі Одеси з’явилися перші смертельні жертви ще до того, як сталася пожежа в будівлі Будинку профспілок.
Цей факт має принципове значення. Насильство не почалося з пожежі на Куликовому полі. Раніше відбулися запеклі зіткнення, у яких учасники обох таборів застосовували насильство, а смертельні жертви з’явилися з обох боків конфлікту. Ігнорування цього етапу створює хибну картину подій, у якій одна група виступає виключно як беззахисна жертва, а інша — як позбавлений будь-яких мотивів винуватець.
Після сутичок у центрі міста натовп вирушив на Куликове поле, де розташовувався табір Антимайдану. Там відбулися чергові насильницькі зіткнення, стрілянина, кидання коктейлів Молотова та штурм будівлі Профспілок. Обидві сторони використовували запальні матеріали. Отже, неправдою є те, що йшлося про мирне зібрання, яке без будь-якого попереднього контексту було атаковане українськими націоналістами.
Неправдивою є також історія, що поширюється в російській пропаганді, ніби активістів Антимайдану силоміць загнали до будівлі та зачинили в ній, щоб спалити. Згідно з викладеним перебігом подій, вони зайшли всередину приблизно за пів години до прибуття натовпу на Куликове поле. Також було ухвалено рішення про оборону табору. Хтось навіть нібито сказав: «Це буде наша Брестська фортеця, ми не покинемо її аж до смерті!». Отже, вони мали час залишити площу, але вирішили залишитися й обороняти табір. Це не означає, що подальша смерть цих людей була менш трагічною або що хтось втрачав право на порятунок. Натомість це означає, що розповідь про людей, яких силоміць загнали до будівлі, не відповідає описуваному перебігу подій.
Як спалахнула пожежа?
За висновками фахівців, головний осередок пожежі знаходився за два метри за лівими дверима центрального входу до будівлі Профспілок. Найімовірніше він виник унаслідок кидання учасниками конфлікту пляшок із легкозаймистими речовинами або приготування запалювальних сумішей типу коктейлю Молотова в будівлі та в її безпосередньому сусідстві. На підставі отриманих відеофрагментів і свідчень очевидців експерти встановили, що один із коктейлів Молотова був кинутий кимось із прихильників Антимайдану всередині будівлі. Однак на підставі зібраних матеріалів не можна однозначно стверджувати, хто саме був винен у виникненні пожежі.
Це не змінює того факту, що після спалаху пожежі люди, які перебували всередині, опинилися в смертельній небезпеці й потребували негайної допомоги. Частина людей намагалася гасити вогонь за допомогою вогнегасників. Якби працювала стандартна протипожежна система, зокрема гідранти з водою, можливо, вдалося б локалізувати пожежу на початковому етапі. Однак у гідрантах води не було.
Критична фаза пожежі, під час якої люди вистрибували з вікон, мала розпочатися раптово й тривати лише дві-три хвилини. Особи, зібрані на площі, робили спроби рятувати людей, наражаючи на небезпеку власне життя. Однак із вікон і даху будівлі й далі нібито падали камені, пляшки та інші небезпечні предмети, що створювало загрозу для тих, хто рятував.
Згідно з матеріалами, на які посилається аналіз подій, відеозаписи, свідчення очевидців і протоколи допитів водіїв пожежних машин та рятувальників не підтверджують, що натовп на площі перешкоджав пожежникам проводити операцію. Це важливо, оскільки в інформаційному обігу з’являлися також твердження, що служби не могли втрутитися через дії людей, зібраних на Куликовому полі. Найсерйозніші питання, однак, стосуються часу прибуття пожежної служби.
Одеса, 2 травня 2014 року. Куликове поле (фото: Strakhov Ivan).
Сорок хвилин очікування на допомогу
Пожежна частина розташовувалася на відстані близько 500 метрів від будівлі Будинку профспілок, а попри це пожежно-рятувальні автомобілі прибули на місце лише приблизно через сорок хвилин. Від самого початку ці події викликали серйозні сумніви щодо способу дій служб і рішень їхнього керівництва.
За висновками слідства, Володимир Боделан, тодішній керівник обласного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій, перебував на Куликовому полі приблизно з 19:30 і був безпосереднім свідком поширення пожежі. Близько 19:50 люди, які намагалися врятувати тих, кому загрожувала небезпека, почали йому погрожувати, бачачи його бездіяльність. Близько 19:55 Боделан мав телефоном віддати наказ направити на гасіння пожежі лише один підрозділ, що, за словами слідчих, стало черговим порушенням чинних правил.
На думку слідчих, запізніле направлення та прибуття пожежно-рятувальних підрозділів унеможливило швидку ліквідацію пожежі та евакуацію людей, які перебували під безпосередньою загрозою для життя. Якби пожежники розпочали негайні дії, частина людей, які загинули в будівлі, могла б вижити. Також люди, які померли внаслідок отруєння чадним газом, мали шанс на порятунок, якби рятувальну операцію та реанімацію розпочали достатньо швидко.
Саме в таких недбалостях слід шукати один із найважливіших вимірів відповідальності держави за трагедію. Не потрібні теорії про таємний наказ спалити людей, щоб визнати, що бездіяльність служб могла мати трагічні наслідки. Достатньо сумлінно проаналізувати рішення, ухвалювані в час, коли ще можна було рятувати людське життя.
Варто при цьому зауважити, що через кілька років після подій Володимир Боделан отримав російське громадянство і працював в окупованому Росією Криму. Сам по собі цей факт не замінює доказів щодо його відповідальності за затримку рятувальної операції, але є важливим елементом його подальшої біографії, про який варто пам’ятати, аналізуючи всю справу.
Міліція, яка не забезпечила безпеку
Відповідальність за трагедію не обмежується діями пожежної служби. Серйозні зауваження стосуються також поліції, тодішньої міліції та військовослужбовців Внутрішніх військ.
Міліція не забезпечила належних умов безпеки під час проходження через місто двох протилежних демонстрацій. Вона не змогла ефективно запобігти ескалації насильства, хоча попередні події вказували, що конфронтація між прихильниками Євромайдану та Антимайдану є реальною загрозою. Взаємна ненависть і радикалізація учасників сутичок не виправдовують бездіяльності служб, які були зобов’язані захищати життя і здоров’я людей.
Щоб належно оцінити ці недоліки, слід пам’ятати про стан української міліції у 2014 році. Це була корумпована й деморалізована інституція, а після подій у Києві в січні та лютому суспільство, зокрема й самі співробітники, було глибоко розділене. Багато міліціонерів негативно відреагували на зміну влади і не симпатизували Євромайдану. Цей контекст не звільняє співробітників від відповідальності, але допомагає зрозуміти, чому реакція держави була такою неефективною.
ЄСПЛ слушно звернув увагу на недоліки українських інституцій. Немає жодних підстав виправдовувати їх лише тому, що Україна стала жертвою російської агресії. Однак сумлінна оцінка історії вимагає водночас урахування відповідальності держави за захист життя та дій тих, хто призвів до ескалації конфлікту. Одне не виключає іншого.
Одеса, 2 травня 2014. Куликове поле (фото: Kutskiy Oleg).
Росія, яка не хотіла з’ясування обставин трагедії
Особливо показовим є те, як мало місця в російських розповідях про Одесу займає сама Росія. У повідомленнях, зосереджених на звинуваченні України, майже повністю оминають дії проросійських сепаратистів, попередні сутички, ситуацію в Криму, а також роль російської пропаганди в розпалюванні напруженості.
Тим часом Москва не обмежувалася коментуванням подій. Однією з найважливіших фігур, охоплених слідством, був Дмитро Фучеджи, колишній заступник начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ Одеської області. Росія надала йому притулок, надала громадянство і відмовилася видати його Україні, посилаючись на наявність у нього російського громадянства. У результаті українські правоохоронні органи не могли притягнути його до відповідальності у власній системі правосуддя.
Це не та поведінка, яка дозволяє представляти Росію як державу, неупереджено зацікавлену у встановленні правди про події в Одесі. Якщо Москва справді хотіла б повного з’ясування відповідальності всіх осіб, причетних до трагедії, перешкоджання провадженню щодо одного з головних підозрюваних має викликати серйозні сумніви.
У цьому контексті особливого значення набуває вказівка ЄСПЛ на роль російської пропаганди в розпалюванні напруженості та дестабілізації міста. Йдеться не про те, щоб використовувати відповідальність Росії для нівелювання відповідальності українських інституцій. Йдеться про те, щоб не вилучати з картини подій елемент, необхідний для їх розуміння.
Від Одеси до повномасштабного вторгнення
Події 2 травня 2014 року слід розглядати як частину ширшої кризи української державності. Кількома місяцями раніше Росія окупувала Крим, а потім розпочала дії, що призвели до дестабілізації східної України. У різних регіонах намагалися створювати сепаратистські структури, метою яких було відокремлення наступних територій від України.
Одеса мала в цьому плані особливе значення. Втрата контролю над містом могла призвести до подальшого послаблення держави, відрізання важливого порту й серйозної загрози для півдня країни. З перспективи Києва це була боротьба не лише за безпеку мешканців одного міста, а й за збереження територіальної цілісності України.
Ці події також показали, що українські патріоти не були виключно людьми, які послуговуються українською мовою. На захист української державності ставали також російськомовні громадяни країни. Це важливий контраргумент проти ідеології «русского мира», згідно з якою російськомовне населення України нібито природно й масово мало б підтримувати підпорядкування Росії.
Одеса показала, що мова не визначає політичної лояльності, а російськомовний мешканець України не мусить вважати Росію своєю батьківщиною чи приймати її імперські амбіції.
У лютому 2022 року Володимир Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, використовуючи, зокрема, неправдиві історії про переслідування російськомовного населення та нібито злочини українських націоналістів. Події одеської трагедії стали одним із елементів цього пропагандистського образу. Тому маніпулювання ними не є невинною суперечкою про інтерпретацію історії. Воно вписується в наратив, який допомагав виправдовувати агресію та подавати Україну як державу, що потребує російського втручання.
Одеса, 2 травня 2014 року. Куликове поле (фото: Kutskiy Oleg).
Емоції замість фактів
В Одесі сталися запеклі вуличні зіткнення, загибель людей по обидва боки конфлікту, пожежа та серйозні прорахунки з боку держави. Це факти достатньо трагічні, щоб не потрібно було підсилювати їх через недоведені звинувачення в геноциді.
Подібно діють і формулювання про «українських націоналістів», які нібито спалили 48 етнічних росіян. Це не нейтральний опис подій, а готова пропагандистська схема, що вже роками функціонує в російській інформаційній війні. Вона має викликати образ етнічного насильства, представити Україну як злочинну державу й виправдати російські претензії на роль захисника росіян за межами Російської Федерації.
Вибіркове цитування рішення ЄСПЛ чудово вписується в цей механізм. Із рішення добирають недбалість української влади, але оминають російську пропаганду. Нагадують про жертв пожежі, але замовчують попередні смертельні жертви в центрі міста. Говорять про відповідальність України, але прибирають із картини дії проросійських активістів і геополітичну ситуацію, в якій сталася трагедія.
У такий спосіб відбувається перевертання ролей: Росія, яка провадила дії, спрямовані на дестабілізацію України, зникає з оповіді, а держава, що захищає свою територіальну цілісність, постає як єдиний винуватець і кат.
Рішення не є виправданням для пропаганди
Рішення Європейського суду з прав людини має бути нагодою для повторного, сумлінного аналізу подій 2 травня 2014 року. Воно має спонукати до запитань про відповідальність поліції, рішення командування пожежної служби, неефективність розслідування та про те, чому держава не змогла захистити життя людей. Водночас воно не повинно слугувати поширенню тверджень, яких Суд не підтвердив.
Немає суперечності між визнанням відповідальності українських служб і вказуванням ролі Росії в дестабілізації ситуації. Можна й треба засуджувати недбалість українських інституцій, не приймаючи водночас російської версії історії. Можна пам’ятати про всіх жертв, не приписуючи їм гуртом одну національність і не спотворюючи обставин їхньої смерті.
Найважливіше, однак, — не допустити, щоб трагедію знову використали для політичних цілей. У 2014 році пропаганда супроводжувала дії з дестабілізації України. У 2022 році подібні наративи слугували виправданням повномасштабного вторгнення. Сьогодні ті самі схеми повертаються в польських соціальних мережах, часто поширювані без перевірки джерел, без прочитання всього рішення і без найменшої спроби зрозуміти контекст.
Не кожен, хто бездумно повторює російські аргументи, має свідомо діяти в інтересах Кремля. Однак наслідок залишається подібним: посилюється меседж, метою якого є дискредитувати Україну, підігрівати неприязнь до українців і виправдовувати російську агресію. Тому відповідальність за слово не закінчується на поширенні сенсаційного допису. Вона починається з перевірки, чи справді наведене рішення говорить те, що приписує йому автор.
Правда про Одесу не потребує ані відбілювання української влади, ані тиражування російської пропаганди. Вона потребує врахування всіх істотних фактів, визнання страждань жертв і вказання відповідальних за конкретні недогляди та дії. Вона також потребує пам’яті про те, що російська війна проти України почалася не в лютому 2022 року, а одеська трагедія була одним із драматичних епізодів кризи, яку Росія активно поглиблювала.
Через дванадцять років після 2 травня 2014 року ми й далі маємо обов’язок відокремлювати факти від маніпуляцій. Рішення ЄСПЛ має слугувати пошуку правди й відповідальності. Коли хтось використовує його для поширення тверджень, яких Суд не сформулював, він не захищає жертв. Він використовує їхню трагедію для ведення чергової фази інформаційної війни.
Джерела: Хронологія подій, що відбулися 2 травня 2014 року в Одесі — частина 1 / Хронологія подій, що відбулися 2 травня 2014 року в Одесі — частина 2 / Радіо Свобода / DBR.GOV.UA / Рішення Європейського суду з прав людини / Борис Тинка, «Одеса 2 травня 2014. Кривавий слід “російської весни”», Видавництво e-bookowo, 2024.
Журналіст, колумніст, автор книжок про Україну, екскурсовод і коментатор подій в Україні та польсько-українських відносин.
Сертифікований екскурсовод Одесою, одеськими катакомбами, українською Бессарабією та Києвом. Автор численних публікацій, присвячених історії, культурі та сучасному життю України. Частину його праць перекладено українською мовою та видано в Україні. У 2020 році отримав із рук мера Одеси почесне звання посла міста в Польщі.
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, перебував в Одесі. Протягом наступних місяців залишався в місті, долучаючись до координації гуманітарної допомоги та висвітлюючи перебіг війни для польських медіа. Свій досвід цього періоду описав у книжці «Odessa 4.5.0.».
У Nowiny Wschodnie публікує статті та коментарі про російсько-українську війну, російську пропаганду й дезінформацію, історію України, з особливою увагою до Одеси, а також про польсько-українські відносини та зміни суспільних настроїв.
Співпрацює з українськими редакціями та інформаційними порталами, а також виступає в польських медіа як коментатор української тематики.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар