
Росія роками намагається переконати світ, що Україна — штучна держава, а її мешканці є частиною братнього російського народу. Повномасштабна агресія мала стати остаточним доказом правильності цього наративу. Проте сталося прямо протилежне. Війна не створила української ідентичності. Вона прискорила процес, який тривав уже поколіннями, і водночас змусила мільйони людей ще глибше усвідомити, хто вони і з якою державою пов’язують своє майбутнє.
5 000 zł
Коли я вперше приїхав до Одеси, то особливо не замислювався над тим, чим насправді є українська ідентичність. Щиро кажучи, тоді це не здавалося мені важливим. Одеса просто була Одесою. Незвичайним, багатокультурним, сповненим контрастів містом, де повсякденне життя відбувалося переважно російською. Саме цю мову я чув на вулицях, базарах, у трамваях і ресторанах. Лише з часом я почав помічати, що мова, якою розмовляють мешканці, не завжди розповідає нам усе про те, ким вони почуваються як спільнота.

Для багатьох людей за межами України, особливо тих, хто не знає її історії та суспільних особливостей, російськомовний українець може здаватися певною суперечністю. Як можна розмовляти російською й водночас вважати себе українцем? Як Одеса, де російська десятиліттями була панівною мовою щоденного спілкування, може бути настільки тісно пов’язана з українською ідентичністю?
Сьогодні відповідь видається мені значно простішою. Національність та ідентичність не зводяться лише до мови. Це також історична пам’ять, почуття належності, спільний досвід, культура, традиції та усвідомлення того, що доля певної держави та її мешканців є і нашою власною долею.
Українська дійсність завжди була складною. Складнішою, ніж хотіла б бачити її російська пропаганда. Можна було мати українське прізвище, говорити з батьками російською, мати польську бабусю, дідуся родом із Донбасу й зростати в радянській дійсності, але водночас почуватися українцем. Ці складники не мусили взаємно виключати один одного. Навпаки, протягом десятиліть вони творили особливу суспільну мозаїку України.
Російська пропаганда не зрозуміла України
Однією з найбільших помилок російської політики щодо України було припущення, що російська мова означає прихильність до Росії. Москва роками вибудовувала наратив, за яким російськомовні мешканці України є природною частиною російського світу, а сама українська держава — штучним утворенням без власної незалежної традиції. Ця розповідь була надзвичайно зручною для Кремля, адже дозволяла подавати російську агресію як захист нібито близького йому населення. Проблема полягала в тому, що вона мала мало спільного з дійсністю.
Російськомовний мешканець Харкова зовсім не обов’язково почувався росіянином. Так само було в Одесі, Миколаєві, Запоріжжі чи Дніпрі. Люди могли розмовляти російською, дивитися російськомовні передачі, мати родинні зв’язки з різними частинами колишнього Радянського Союзу й водночас вважати Україну своєю батьківщиною. Кремль переплутав мову з лояльністю. Унаслідок цього він створив образ України, який існував передусім у російській уяві, а не у свідомості її мешканців.
Одеса, яка показала, що означає бути українцем
Я виразно зрозумів це в перші тижні повномасштабного російського вторгнення. Одеса, яку я знав як вільне, багатокультурне місто з характерною південною невимушеністю, раптом опинилася в умовах війни. Люди, які ще донедавна могли розходитися в поглядах на історію, політику чи мовні питання, почали разом організовувати допомогу, готувати місто до оборони, будувати барикади й підтримувати українське військо. Ніхто не запитував їх, якою мовою вони розмовляють удома. Не мало значення, чи раніше вони частіше користувалися російською, чи українською. Важливо було те, що їхньому місту загрожувала небезпека, а на їхню державу напали.
Тоді я дуже виразно побачив те, чого раніше, можливо, не міг помітити. Бути українцем не означає бути однаковим з іншими. Для цього не потрібні тотожне походження, мова, родинна історія чи спосіб переживання власної культури.
Росія хотіла знищити українську державність, а насправді сприяла тому, що величезна кількість українців ще глибше усвідомила значення власної держави. Вона хотіла довести, що Україна розділена, що її схід і південь не пов’язані з Києвом, а мешканці російськомовних міст чекають на російські війська. Натомість саме там російська агресія зустріла опір людей, яких Кремль нібито хотів визволяти.
Сьогодні жодне українське місто не мусить доводити, кому воно належить. Одеса — українська. Харків — український. Миколаїв, Запоріжжя та Дніпро — також. Не тому, що хтось накреслив на карті лінію, яка відповідала його задумам, а тому, що люди, які живуть у цих містах, вважають Україну своєю державою і готові її захищати.
Мова також стала декларацією
Це, звичайно, не означає, що війна не змінила ставлення українців до мови. Вона змінила його дуже відчутно. Для багатьох людей українська перестала бути лише офіційною мовою. Вона стала своєрідним символом повернення власного голосу й відмови від російського культурного панування. Дедалі більше людей свідомо почали користуватися нею в повсякденному житті, зокрема й ті, хто раніше все життя розмовляв російською.
Це не завжди було легким рішенням. Не для кожного. Адже мова, якою людина говорить із дитинства, є частиною її особистої історії. Її неможливо просто вимкнути одним рухом. Тому тим важливіше, що так багато людей вирішили здійснити цю зміну.
Варто також пам’ятати, що не всі російськомовні українці перейшли на українську. І це не означає, що їхня прив’язаність до батьківщини менша. Оцінювати українську ідентичність винятково крізь призму мови було б несправедливо. Це також повторювало б спрощення, на якому роками ґрунтувалася російська пропаганда. Особливо добре це видно в Одесі — місті, яке десятиліттями намагалися представити російським.
Тому мене дратує, коли я чую в Польщі аргумент: «Та там же всі розмовляють російською». Це речення говорить значно більше про необізнаність людини, яка його вимовляє, ніж про саму Україну. Ніби мова автоматично визначає національність. Ніби людина не має права сказати: я розмовляю російською, але я українець.
Поляки повинні це розуміти
Ми, поляки, повинні особливо добре розуміти, що національна ідентичність здатна пережити значно більше, ніж зміну мови, кордонів чи політичної системи. Протягом 123 років незалежної польської держави не існувало, але це ж не означало кінця польськості. Поляки жили під владою різних держав, які поділили Польщу, та все ж зберегли національну свідомість, культуру, традиції та пам’ять про власну історію.
Історія України, звичайно, інша, багато в чому значно складніша, але в ній можна побачити подібний механізм. Протягом століть українські землі перебували під владою різних держав та імперій. Українську мову й культуру відсували на другий план, а спроби розбудови власної державності неодноразово придушували. Дуже часто — за допомогою жорстокої сили. Однак це не означало, що зникла спільнота людей, які вважали себе українцями.
Тому ми не повинні дивитися на нинішню ситуацію так, ніби стали свідками народження нової нації. Адже це не так. Радше ми спостерігаємо момент надзвичайно сильного усвідомлення власної ідентичності суспільством, яке тривалий час мусило існувати під тиском чужих імперій і нав’язаних йому історичних наративів.
Війна перетворила запитання про те, хто я, на запитання про дім, родину, безпеку й майбутнє. Відповідь прийшла з особистого досвіду. Я українець, бо Україна — мій дім.
Росія може руйнувати міста, але не може вирішувати, ким є їхні мешканці
Війна не створила української історії, літератури, культури чи пам’яті. Не створила козацтва, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Києва, Львова чи Одеси. Не створила українських прагнень до незалежності чи Майдану. Усе це існувало задовго до 24 лютого 2022 року.
Росія може захоплювати території, руйнувати будинки, обстрілювати музеї, вокзали та храми. Може намагатися прибирати пам’ятники, перейменовувати вулиці, забороняти мову й переписувати підручники історії. Може навіть на певний час нав’язувати мешканцям окупованих територій власну адміністрацію та символи. Проте за допомогою ракет і дронів вона не здатна змінити переконання людини про те, хто вона і до якої спільноти належить.
Можливо, саме цього Кремль досі не здатний зрозуміти. Українська ідентичність — не те, що можна надати чи відібрати указом, підписаним Путіним. Вона не залежить від дозволу Москви, російської мови чи політичних очікувань чергових російських керівників.
Тому для мене ця війна — щось більше, ніж боротьба України за кордони й територію. Це також боротьба українців за право розповідати власну історію власними словами. Без Москви в ролі перекладача. Без російського дозволу. Без потреби доводити будь-кому, що Україна має право бути Україною.
І, мабуть, саме тому Одеса для мене така важлива. Саме тому я так часто згадую її, так часто про неї пишу. Адже це місто, яке роками використовували для побудови російської розповіді про Україну, сьогодні найкраще показує, наскільки неправдивою була ця розповідь.

Журналіст, колумніст, автор книжок про Україну, екскурсовод і коментатор подій в Україні та польсько-українських відносин.
Сертифікований екскурсовод Одесою, одеськими катакомбами, українською Бессарабією та Києвом. Автор численних публікацій, присвячених історії, культурі та сучасному життю України. Частину його праць перекладено українською мовою та видано в Україні. У 2020 році отримав із рук мера Одеси почесне звання посла міста в Польщі.
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, перебував в Одесі. Протягом наступних місяців залишався в місті, долучаючись до координації гуманітарної допомоги та висвітлюючи перебіг війни для польських медіа. Свій досвід цього періоду описав у книжці «Odessa 4.5.0.».
У Nowiny Wschodnie публікує статті та коментарі про російсько-українську війну, російську пропаганду й дезінформацію, історію України, з особливою увагою до Одеси, а також про польсько-українські відносини та зміни суспільних настроїв.
Співпрацює з українськими редакціями та інформаційними порталами, а також виступає в польських медіа як коментатор української тематики.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар