У 1942–1945 роках Ісфаган став одним із найважливіших осередків опіки над польськими дітьми, евакуйованими з Радянського Союзу. Там були створені школи, дитячі будинки та виховні заклади, які допомагали юним біженцям відновити відчуття безпеки після пережитого депортування. Ця історія показує не лише масштаб польського біженства під час Другої світової війни, а й зустріч поляків та іранців у складних воєнних умовах.
Від депортації до Ірану
Після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році Радянський Союз зайняв східні землі країни. У 1940–1941 роках сотні тисяч громадян Польщі було депортовано вглиб СРСР; багато хто зазнав голоду, хвороб і примусової праці.
Угода Сікорського–Майського від 30 липня 1941 року дала змогу звільнити частину в’язнів і засланців та сформувати армію генерала Владислава Андерса. У 1942 році розпочалася евакуація до Ірану. Контекст і масштаби міграції описує United States Holocaust Memorial Museum (USHMM).
За даними польського Міністерства закордонних справ, до Ірану в період із березня до вересня 1942 року прибуло понад 114 тисяч поляків, зокрема військові та цивільні; серед цивільних були тисячі дітей (MSZ RP — польсько-іранські відносини). Багато прибулих були вкрай виснажені й потребували лікування, харчів та житла. Сам Іран перебував під британською та радянською окупацією, а війна спричиняла дефіцит і тиск на місцеву економіку. Тож допомога біженцям не надавалася в умовах необмежених ресурсів.
Чому саме Ісфахан?
Ісфахан став особливим осередком опіки над дітьми. За даними Інституту національної пам’яті, там було відкрито 21 опікунський заклад, розміщений, зокрема, вздовж алеї Чахар-Багх, а також на південь від річки Заянде-Руд, у районі Джульфа. Діти знаходили прихисток, зокрема, в установах, якими опікувалися сестри-шаритки та салезіяни (IPN — «Діти на шляху надії»). Це конкретні місця на мапі міста, а не лише загальна назва гуманітарної акції.
Джерела подають різні числа, оскільки не завжди описують ту саму категорію. USHMM оцінює, що через Ісфахан пройшло близько 2 тисяч дітей. Натомість архівний список, опублікований на сайті Polish Exiles of World War II, укладений на основі звіту польського представництва від червня 1945 року, містить 2 428 прізвищ дітей, пов’язаних з Ісфаханом у 1942–1945 роках.
Список охоплює кілька років і не означає, що всі ці діти перебували в місті одночасно. Різниця не нівелює значущості обох даних: вони показують масштаб підприємства та потребу обережного прочитання статистики.
Польські діти в Ісфахані: школа і повсякдення
В Ісфахані діяли дитячі садки, початкові та середні школи, сиротинці й професійні курси. Діти вивчали шкільні предмети, а частина закладів також пропонувала навчання перської мови. Розвивалися скаутинг, клуби-«світлиці», бібліотеки, аматорський театр, фольклорні та спортивні колективи.
Такі форми активності перелічує IPN в описі виставки, присвяченої Ісфахану; зберігся також слід преси, створюваної молоддю — «Журнал шкільної молоді – Ми», що виходив від 1943 року.
З аналітичної перспективи школа була чимось більшим, ніж місцем навчання: вона могла відновлювати передбачуваний ритм дня, контакт із ровесниками та тяглість мови й культури після пережитої депортації. Це інтерпретація автора, а не прямий висновок, який можна приписати кожній дитині. Не всі переживали вигнання однаково, а інституції не могли повернути втраченого дому, близьких чи років, проведених у Радянському Союзі.
Допомога й труднощі у взаємних контактах
Польсько-іранські відносини не слід подавати як історію без напружень. Дослідження Масуме Гударзі Боруджерді, Мортези Нураеї та Абольхассана Файаза Ануша про соціокультурні контакти в Ісфахані у 1942–1945 роках описує як проблеми зі здоров’ям і побутові труднощі, спричинені раптовим напливом біженців, так і розвиток контактів та культурного обміну (опис публікації в DOAJ).
Автори аналізують, зокрема, повсякденні практики, одяг і способи проведення вільного часу. Це важливе доповнення до оповіді, зосередженої виключно на польських інституціях: біженці жили в місті, яке мало власних мешканців, потреби та обмеження.
Доступний виклад дослідження не дає підстав приписувати конкретний конфлікт певному району чи групі мешканців. Безпечніше говорити про процес взаємного пристосування в умовах війни. На мою оцінку, саме ця подвійність — реальна допомога і реальні труднощі — найкраще передає складність досвіду Ісфахана.
Поодинокі свідчення доброзичливості не описують усіх іранців, так само як зафіксовані напруження не знецінюють наданої підтримки.
Ширша польсько-іранська пам’ять
Історія польських біженців в Ірані має для мене також особистий вимір. Я підтримую контакт із Резою Нікпуром, сином Гелени Стельмах-Нікпур, яку в дитинстві депортували до СРСР, а у 1942 році вона прибула з матір’ю до Ірану через Бандар-е Пехлеві і згодом потрапила до Тегерана.
Її спогади, опубліковані перською мовою як «Az Warszo ta Teheran», нагадують про людський вимір біженства та польсько-іранські зв’язки, що пережили покоління. Хоча доля Гелени пов’язана передусім із Тегераном, її історія є частиною ширшого контексту польської присутності в Ірані. Див. Al Jazeera і Aasoo.
Слід також відрізняти дітей Ісфагана від «дітей Тегерана» — назви, що стосується окремої групи приблизно тисячі польських єврейських дітей, здебільшого сиріт, які дісталися до Ірану після перебування на територіях СРСР. У 1943 році більшість із них перевезли до Палестини; USHMM повідомляє, що близько 870 дітей зрештою прибуло туди (USHMM — «Tehran Children»). Це частина ширшої історії біженства через Іран, але не слід ототожнювати цю групу з дітьми, які жили в Ісфагані.https://www.aljazeera.com/features/2017/6/3/the-complex-story-of-polish-refugees-in-iran
Виїзди та подальші долі
Ісфаган був зупинкою, а не кінцем шляху. Згідно з дослідженням IPN перша група дітей разом з опікунами залишила місто 11 лютого 1943 року, прямуючи до Оудтсгорна в Південній Африці.
На наступних етапах діти потрапляли також до Палестини, Індії, Нової Зеландії та Лівану; остання група виїхала з Ісфахана в жовтні 1945 року (IPN — „Мала Польща на Антиподах”). Це розпорошення нагадує, що опіка в місті була частиною більшої, міжнародної організації допомоги біженцям, а долі дітей після залишення Ірану склалися різними шляхами.
Спадщина міста
Історія Ісфахана не зводиться до статистики чи образу безкорисливої допомоги. Створення шкіл, будинків опіки та культурних занять вимагало праці вчителів, вихователів, духовенства й персоналу, а також співіснування з іранським оточенням.
Фотографії та архівні листи дають змогу відновлювати конкретні сліди цієї повсякденності; дослідження ж нагадують, що ця повсякденність розгорталася серед нестачі та суспільних викликів.
Тому означення „місто польських дітей” варто розуміти не як повну й безпроблемну ідилію, а як назву місця, де після пережитої депортації вдалося на певний час відтворити освіту, спільноту та частину дитячого світу. Саме в цьому — у конкретних школах, закладах при Чахар-Баг і в Джульфі та в збережених фотографіях — і полягає історичне значення Ісфахана.
Іранський дослідник та аналітик, який спеціалізується на геополітиці Близького Сходу, політиці Ірану та міжнародній безпеці. Публікував матеріали, присвячені іранській ядерній програмі та ірансько-російській співпраці, зокрема на порталі BiznesAlert.
Має ступінь Master of Business Administration (MBA). Протягом п’яти років навчався в докторантурі за напрямами економіки, фінансів та управління в Краківському економічному університеті.
У Східних Новинах аналізує міжнародні політичні та економічні процеси, збройні конфлікти й суперництво великих держав, приділяючи особливу увагу їхньому впливу на безпеку Польщі, України та Європи. У своїх публікаціях поєднує знання реалій Близького Сходу з економічною та стратегічною перспективами.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар