Реджеп Таїп Ердоган намагається утримати Туреччину на курсі, який визначають мінливі вітри геополітики, що дмуть з різних боків: від Заходу, через Росію, до Близького Сходу. Уміло використовуючи напруженість і суперництво держав, Анкара прагне зміцнити позицію самостійного центру сили, намагаючись не залежати від жодного з головних акторів міжнародної сцени. Однак тоді як турецька дипломатія вправно підлаштовує вітрила до мінливих напрямків політичних вітрів, внутрішня ситуація в країні стає дедалі тривожнішою. Адже міжнародній гнучкості супроводжують наростаюча криза демократії, послаблення інституцій правової держави та щораз сильніша концентрація влади в руках президента.
Імпульсом до написання цього тексту став звіт Європейської комісії щодо Туреччини, опублікований 4 листопада 2026 року. Брюссель звернув у ньому увагу на поглиблення розриву між задекларованою Анкарою метою європейської інтеграції та станом демократії, верховенства права і громадянських свобод. Він, зокрема, вказав на посилення правових дій проти окремих представників місцевої влади, опозиції та організацій громадянського суспільства. Анкара відкинула цю оцінку як упереджену та несправедливу. Ця суперечка знову поставила питання про реальний напрям турецької політики.
Марселіна Шумер-Бриш, польська журналістка й репортерка, що спеціалізується на турецькій тематиці, у книжці Ворожачи з гущі пропонує поглянути на політику Реджепа Тайїпа Ердогана крізь призму гри у футбол — з її мінливістю, тактичними поворотами та непередбачуваністю подальших розв’язок. Спробуймо, однак, прийняти дещо іншу перспективу й прочитати турецьку політику через метеорологію Босфору. У Стамбулі недостатньо перевірити температуру чи прогноз погоди. Треба знати, звідки дме вітер. Кожен має тут власну назву, напрям і характер. Yıldız дме з півночі й приносить холод, Poyraz — з північного сходу, холодний і часом різкий, Lodos — з південного заходу, теплий, але здатний принести штормову погоду, а Karayel — з північного заходу, часто віщуючи похолодання. Kıble несе тепле й вологе повітря з півдня, Keşişleme — тепле й сухе з південного сходу. Gündoğusu дме зі сходу, приносячи прохолодніше й сухе повітря, Günbatısı — із заходу, зазвичай тепліше й вологіше, натомість Meltem є характерним сезонним північно-західним вітром у східній частині Середземного моря. Вітри змінюють обличчя моря, впливають на судноплавство й щоденний ритм міста. Босфор живе під їхнім невпинним натиском, і жоден із них не має монополії на погоду.
Так само і з сучасною Туреччиною. Це держава, що функціонує на перетині розбіжних інтересів: між Сходом і Заходом, зобов’язаннями, що випливають із членства в НАТО, та прагматичними відносинами з Росією, європейськими прагненнями й близькосхідною реальністю. До цього додаються амбіції регіонального лідерства, політична й економічна напруга, а також щораз виразніша суперечність між міжнародною позицією Анкари та станом її демократичних інституцій.
Lodos — вітер сильної влади
У турецькій політиці відповідником Лодосу є Реджеп Таїп Ердоган — сильний, непередбачуваний і здатний до різких поворотів. Понад два десятиліття він залишається центральною постаттю політичного життя країни. За його правління Туреччина розвинула великодержавні амбіції, зміцнила оборонну промисловість і підвищила активність на міжнародній арені.
Однак ця політична сила має свою ціну. Концентрація влади в руках президента, послаблення незалежних інституцій і тиск на політичних опонентів стали сталими елементами турецької системи. Ердоган хоче бути не лише керівником держави, а й архітектором її нової міжнародної позиції. Питання в тому, чи буде система, що спирається на таку сильну персоналізацію влади, стійкою до зміни політичного вітру.
Пойраз — холодний вітер опозиції
Пойраз дме з північного сходу. Він холодний, поривчастий і здатний за короткий час змінити стан моря. У турецькій політиці його відповідником є опозиція, яка під час місцевих виборів у 2024 році показала, що домінування табору Ердогана не є беззаперечним. Республіканська народна партія (CHP) тоді здобула 37,8% голосів у масштабах країни, випередивши правлячу AKP, яка отримала 35,5%.
Особливе значення має Стамбул — не лише економічне серце країни, а й символічний простір боротьби за її політичне майбутнє. Екрем Імамоглу, мер міста й один із найважливіших політиків опозиції, став серйозним суперником президента. Його затримали 19 березня 2025 року, за кілька днів до запланованого висунення його CHP як кандидата на майбутніх президентських виборах. Human Rights Watch визнала це затримання політично вмотивованою атакою на опозицію.
Справа Імамоглу вже не є лише конфліктом двох політиків. Вона стала символом питання, чи мають турецькі виборці й надалі реальну можливість обрати політичну альтернативу. У листопаді 2026 року європейські представники інституцій, що здійснюють моніторинг місцевої демократії, і надалі вказували на проблему затяжного попереднього ув’язнення обраних посадовців місцевого самоврядування, зокрема мера Стамбула [5].
Карайєл — холодний фронт демократії
Карайєл віщує похолодання. У політичному ландшафті Туреччини він символізує проблеми з верховенством права, незалежністю судової влади та свободою медіа.
Саме в цьому контексті слід читати найновішу оцінку Європейської комісії. Брюссель вказує на віддалення Туреччини від демократичних стандартів, які мають бути основою її європейських прагнень. У звіті від 4 листопада наголошено, що правові дії щодо окремих представників місцевої влади, опозиції та громадянського суспільства посилюються, а розрив між задекларованою метою членства в ЄС і реальним станом політичних критеріїв іще більше поглибився.
Виникає принципова суперечність: Туреччина хоче залишатися стратегічним партнером Європи, користуватися її ринками та співпрацювати у сфері безпеки, водночас дедалі більше віддаляється від цінностей, що становлять фундамент європейського проєкту. Членство в НАТО та статус країни-кандидата до Союзу не замінюють демократичних інституцій і не звільняють від обов’язку дотримуватися принципів верховенства права.
Gündoğusu – східний вітер і російський напрям
Gündoğusu — це вітер зі сходу. У зовнішній політиці Туреччини він нагадує про особливо складні відносини з Росією.
Анкара залишається членом НАТО, визнає суверенітет і територіальну цілісність України, розвиває з нею співпрацю в сфері оборони та застосовує положення Конвенції Монтре щодо судноплавства через турецькі протоки. Водночас вона не приєдналася до санкцій ЄС проти Москви, підтримує широкі економічні контакти з Росією та намагається зберегти позицію посередника в переговорах щодо війни. Європейська комісія відзначає як відсутність узгодженості Туреччини з санкціями ЄС, так і її дії зі стримування обходу обмежень через турецьку територію.
Це не випадкова непослідовність, а свідома стратегія. Туреччина хоче максимізувати власні вигоди, зберігаючи свободу маневру та уникаючи повної залежності від будь-якого з геополітичних центрів. Для України така позиція залишається неоднозначною: Туреччина є важливим партнером у регіоні Чорного моря, але її прагматичні відносини з Кремлем визначають межі цього партнерства.
Kıble – вітер з Близького Сходу
Kıble, що дме з півдня, приносить тепле й вологе повітря. У політиці Анкари він символізує амбіцію зміцнити позиції Туреччини як одного з найважливіших центрів впливу на Близькому Сході та в мусульманському світі.
Анкара активно розвиває дипломатичні, економічні та військові контакти в регіоні, намагаючись не лише реагувати на події, а й співформувати їхній перебіг. Її амбіції виходять за межі традиційно розуміного регіонального лідерства. Туреччина хоче брати участь у формуванні нових безпекових домовленостей і посилювати власну стратегічну самостійність.
У цьому сенсі Ердоган не має наміру обмежувати роль країни позицією важливого члена НАТО. Він прагне, щоб Туреччина була окремим центром сили, здатним вести власну політику щодо Вашингтона, Москви, Брюсселя та держав регіону.
Мельтем — європейський вітер без перспективи членства
Мельтем — сезонний вітер, характерний для східної частини Середземного моря. Однак його регулярність не означає незмінності умов. Подібно виглядають сьогодні відносини Туреччини з Європейським Союзом.
Обидві сторони й надалі потребують одна одну. Європі важливі турецьке геостратегічне розташування, військовий потенціал і значення Анкари в регіоні Чорного моря та Близького Сходу. Туреччина, зі свого боку, потребує європейських ринків, капіталу, технологій та інвестицій. Однак перспектива членства на практиці залишається замороженою. Туреччина отримала статус країни-кандидата у 1999 році, переговори про вступ розпочалися у 2005 році, а з червня 2018 року перебувають у глухому куті.
Економічна та стратегічна співпраця не усуває політичних суперечностей. Брюссель очікує дотримання демократичних стандартів, тоді як Анкара не має наміру відмовлятися від моделі влади, яка забезпечує їй широку свободу дій. У результаті обидві сторони залишаються взаємозалежними, але дедалі менше довіряють одна одній.
Висока температура — економіка як політичний барометр
Жоден вітер не здатен затулити економічні проблеми. Туреччина має розвинену промисловість, потужний туристичний сектор, зростальний оборонний потенціал і вигідне географічне розташування. Однак це не означає, що вона впоралася з інфляцією та проблемами купівельної спроможності суспільства. За даними турецького статистичного відомства TÜİK у жовтні 2026 року річна інфляція становила 29,77%, а місячне зростання цін — 2,58% [8].
Економіка — це барометр, який неможливо переконати політичною риторикою. Можна говорити про велич Туреччини, її історичну місію та геополітичну незалежність, але громадяни оцінюють владу передусім крізь призму цін, зарплат, вартості житла та можливості планувати майбутнє.
Саме повсякденний досвід суспільства може виявитися для турецької влади серйознішим викликом, ніж критика, що лунає з європейських інституцій.
Босфор не має одного вітру
Сучасна Туреччина хоче бути одночасно європейською, азійською та близькосхідною державою, а передусім — самостійним центром сили. Вона не хоче обирати між Вашингтоном і Москвою, між союзницькими зобов’язаннями та власними амбіціями, між європейськими ринками та регіональними прагненнями.
У цій стратегії є геополітична логіка. Розташування Туреччини дає їй виняткові можливості впливу — від Чорного моря до Середземного, від Кавказу до Близького Сходу. Однак воно не замінить ані стабільних інституцій, ані верховенства права, ані довіри громадян.
Найбільший парадокс турецької політики сьогодні полягає в тому, що її гнучкість на міжнародній арені дедалі виразніше контрастує з обмеженням плюралізму всередині країни. Ердоган хоче вільно маневрувати між світовими центрами сили, але водночас звужує простір політичної конкуренції у власній державі.
Босфор вчить, що жоден вітер не дме вічно з одного й того самого напрямку. Можна використати його силу, підлаштувати вітрила і змінити курс. Але не можна наказати морю підкоритися політичним амбіціям капітана.
І, можливо, саме в цьому й полягає найважливіше питання про майбутнє Туреччини: чи зможе Ердоган скористатися геополітичними вітрами, не втрачаючи з поля зору власне суспільство? Бо зрештою долю корабля визначає не лише напрямок вітру. Не менш важливі його конструкція, стан команди та вміння керманича.
Літературознавець, дослідник культури, ідентичності та польсько-українських відносин, фахівець із соціокультурних процесів у Центрально-Східній Європі.
Упродовж багатьох років поєднує наукову, освітню та громадську діяльність у Польщі й Україні. Його наукові інтереси охоплюють культурне пограниччя, колективну пам’ять, постколоніальні процеси та взаємовплив культур. Автор і співавтор кількох монографій та понад 150 наукових публікацій.
Має багаторічний досвід академічної й організаційної роботи. Обіймав керівні посади в закладах вищої освіти Польщі та України, очолював дослідницькі колективи й реалізовував міжнародні наукові та освітні проєкти.
Активно працює на підтримку польської громади в Україні, зокрема в Бердянську та південно-східній частині країни. Займається збереженням культурної спадщини, освітою та документуванням досвіду громад, які постраждали від війни й окупації.
У своїх публікаціях і коментарях аналізує російсько-українську війну, польсько-українські відносини, становище польської діаспори в Центрально-Східній Європі, політику пам’яті та питання національної й культурної ідентичності. Також досліджує російську пропаганду та імперські наративи.
За наукову, культурну та громадську діяльність нагороджений, зокрема, Кавалерським хрестом ордена «За заслуги перед Республікою Польща», медаллю «За заслуги перед культурою Gloria Artis» та відзнакою «Заслужений діяч польської культури».
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар