Я пишу це 5 листопада. Це має для мене велике емоційне значення. Цей день є річницею акту самоспалення, скоєного колишнім Боєць УПА. Василь Макух спалив себе рівно 58 років тому. Він протестував проти російського вторгнення до Чехословаччини та русифікації України. Завдяки працям видатних істориків Петра Блажека та Лукаша Камінського ми можемо дізнатися про надзвичайний вчинок людини, яка після звільнення з в’язниці мала б шукати миру та життя для своєї родини. Натомість він обрав смерть. Смерть, щоб відкрити очі іншим, пробудити совість. Мушу визнати, що дізнатися про Макуха багато років тому було для мене справжнім шоком. Як і кожен поляк, я не маю високої думки про УПА, тому знання доходили до мене повільно. І все ж це був ніхто інший, і вони були… партизан з УПА Він пожертвував своїм життям у видовищний спосіб, щоб протестувати проти вторгнення Росії до Чехословаччини. Він зробив це в дусі ненасильства, але в його найшокуючій формі. Іноді варто вийти за межі своєї бульбашки та дослідити знання, які ви отримали з багатьох книг, у яких бракувало цієї. Їх бракувало, бо їх ще ніхто не написав. Тепер вони тут, і ними варто скористатися..
Не мені судити про виправданість його дій. Ви можете з ним не погоджуватися, ви можете мати різні думки. Однак Макух продемонстрував незаперечний героїзм і любов до батьківщини та свободи. У Польщі, на тому ж протесті майже двома місяцями раніше, колишній солдат Армії Крайової Ришард Сівець підпалив себе. І хоча Сівець досить добре відомий у Польщі, Макух дуже маловідомий в Україні. Хто був цей українець і член УПА?
Джерело: janpalach.cz / Василь Макух, 1927-1968
Я писав про трьох персонажів – чеха, поляка та українця – ще в січні цього року. Бажаючі можуть прочитати цю статтю – натисніть тут. ТУТ.
Від збройної боротьби до радянського ГУЛАГу
Василь Макух народився 1927 року в містечку Карів на Львівщині. Село зараз розташоване на польсько-українському кордоні. Як і всі інші на той час, він був громадянином Польщі. Його батьки мали вісьмох дітей, яким вони виховували патріотичне життя. Його старші брати та сестра були відомі на місцях як українські активісти.
У 1944 році у віці 17 років Макух вступив до лав Української повстанської армії (УПА) під псевдонімом «Микола». Він воював проти російських військ у західній Україні. У лютому 1946 року, під час одного з численних зіткнень з російськими військами того часу, його поранили в ногу. Його підрозділ відступив, і він шукав притулку у польського селянина. Невдовзі після цього російський патруль знайшов його ослабленим і стікаючим кров’ю. Шукати допомоги в польському будинку в той час було не найкращою ідеєю. Поляків спостерігали та депортували до Польщі або до таборів на крайній півночі Росії. Незважаючи на це, немає жодних доказів того, що польський селянин його зрадив. Макуха, ймовірно, спіймали під час планового обшуку можливих схованок.
Після швидкого судового розгляду російський військовий суд засудив Макуха до 10 років примусових робіт у таборах, п’яти років позбавлення громадянських прав та конфіскації майна. Він відбував покарання в системі ГУЛАГу в Сибіру та Мордовії. Безперечно, що, як і більшість українських в’язнів у таборі, він жив з поляками, колишніми ворогами. Багато українців та поляків ще в 1945 році зрозуміли, а інші – лише в таборах, що лише тримаючись разом, вони мають шанс на виживання. І вони так і робили. Поляки та українці в таборах допомагали один одному, а за потреби навіть ліквідовували інформаторів. Правило полягало в тому, що якщо інформатор був українцем, то з ним розправлялися українці. Якщо він був поляком, то з ним розправлялися поляки. Це було зроблено для того, щоб уникнути звинувачень у етнічній ненависті, оскільки це було б смертельним для в’язнів. Яким був процес «розмови»? Спочатку в’язень отримував попередження. Якщо він не реагував і продовжував доносити, з ним траплявся «нещасний випадок», найчастіше смертельний.
Зрусифікований Дніпро та боротьба за душу нації
Після повного відбуття терміну покарання Макуха звільнили у 1956 році. Як і всім колишнім українським в’язням, йому адміністративно заборонили повертатися до західної України, тому він оселився у Дніпрі, на сході країни. Полякам, звільненим з трудових таборів, також заборонили подорожувати до західної України. Якщо вони не отримували дозволу на поїздку до Польщі, вони часто прямували до Житомира та околиць, де, незважаючи на геноцид з боку Росії, все ще проживала польська громада з кількох тисяч осіб.
Сестра Василя Макуха, Параска, описала стан та ставлення свого брата після повернення з багаторічного ув’язнення:
«Незважаючи на фізичне виснаження від роботи в радянських трудових таборах, його дух залишався незламним. Я пам’ятаю, як боляче йому було щодня бачити східну Україну, де після повернення йому заборонили розмовляти рідною мовою, ситуацію, яку він розглядав як систематичне вбивство душі власної нації».
У Дніпрі Макух взявся за фізичну працю та створив сім’ю з Лідією, з якою познайомився під час заслання. Вдома родина розмовляла українською, що в русифікованому середовищі міста призводило до систематичних конфліктів з правлячими росіянами. На той час Дніпро вже багато років зазнавав систематичної русифікації. Українську еліту вбивали або депортували до інших частин Росії, а на їхнє місце на заводи залучали лише російськомовних вчителів, чиновників та управлінський персонал. Кожен, хто думав про вищу освіту, мав здобувати навчання російською мовою. Отже, українську мову викладали лише в кількох школах. Це був процес денаціоналізації всієї України. Звичайно, українці все ще становили більшість населення, але їх залякували, і вони намагалися не ображати росіян.
У нього та його дружини, Василя Макуча, було двоє дітей: донька Ольга та син Володимир. Українська мова була єдиною мовою, якою розмовляли в їхньому домі. Українську культуру та мову культивували, а українську літературу читали вголос. Це створювало труднощі для дітей. У школі їх називали «бандерівцями» ще в 1960-х роках. У Польщі цей термін набув популярності лише через багато років завдяки постійній роботі російських колаборантів. Однак у Дніпрі це було суттєвою проблемою. Дітей переслідували за українську мову та піддавали глузуванню, організованому російськими вчителями. В атмосфері страху, що панувала в країнах, окупованих Росією, ніхто не захищав пригноблених простих людей.
Полум’я на Хрещатику і помста КДБ
5 листопада 1968 року, за день до державного вшанування Жовтневої революції, Макух прибув до Києва. У нього було все сплановано. Він готувався до цього вчинку щонайменше два місяці. На головній вулиці міста, Хрещатику, біля будинку номер 27, неподалік від Бессарабського ринку, він облив свій одяг бензином і підпалив себе.
Очевидці події розповіли про перебіг подій:
«Палаючий Макух викликав абсолютний шок, він біг у полум’ї та кричав: «Геть комуністичних колонізаторів!», «Слава Україні!» та «Геть окупантів Чехословаччини!»».
Василь Махух помер 6 листопада 1968 року в київській лікарні від опіків, що вкривали 70% тіла. Після його смерті росіяни негайно вжили заходів для приховування інформації про протест, і — дотримуючись принципу, що оточення також винні — родину Василя Махуха було репресовано. Співробітники КДБ розпочали розслідування, намагаючись пов’язати дії Махуха з ймовірною змовою. Племінниця Махуха, Ярослава, одразу після трагедії описала оперативні методи спецслужб:
«Офіцери обшукували будинки його родичів, перевертаючи все з ніг на голову в пошуках ймовірних націоналістичних змов, літератури чи іноземних зв’язків».
Джерело: janpalach.cz / Василь Макух з родиною
Головний удар від служб безпеки та пропагандистської машини припав на її найближчих родичів. За ними було встановлено постійне спостереження, а Лідію Макух викликали на допити. Репресії також мали соціальний вимір, включаючи ізоляцію та відкрите переслідування. Історичні записи та сімейні мемуари фіксують наслідки цих дій:
Замість співчуття, одразу після трагедії її піддали жорстокому допиту з боку КДБ. Влада прагнула повністю стерти пам’ять про її чоловіка, а дітей Макуча цькували в школі, їхнє навчене оточення називало «бандерівцями».
Чоловік сестри Василя розповів, що його дружину, Параску Осмиловську, викликали на допит 7 листопада. Там її катували. Після звільнення в неї були порвані легені від побоїв, і вона кашляла кров’ю. Через два роки вона померла від ускладнень.
Пішохідний міст у Празі, названий на честь Василя Макуха. Автор: Fotonauta, джерело: Вікісховища
Дізнавшись історію іншого чоловіка, який вчинив самоспалення (раніше, багато років тому, це були Ришард Сівець, Як Палах та інші чехи), я, як завжди, був не лише заінтригований, а й охоплений емоціями. Нелегко читати біографію загиблого. І особливо важко тому, хто, безсумнівно, загинув мученицькою смертю, самоспалившись. Такі люди, як Василь Макух, хотіли похитнути совість та підбурити до опору. Вони не змогли, хоча їхні дії почали обговорюватися роками пізніше. І у випадку Макуха, і Сівець, їхні історії стали відомі лише після того, як наші країни здобули свободу. На жаль, в Україні досі мало інформації про Макуха. Здається, він більш відомий у Чеській Республіці, де йому приділяють значну увагу під час річниць, пов’язаних з російським вторгненням 1968 року. У Празі є міст, названий на честь Макуха, під назвою «Макухова лавка», розташований у районі Прага 10. Щороку 5 листопада о 15:30 (о 16:30 в Україні, коли Макух спалив себе) там проводиться мітинг, де його згадують, покладають квіти та говорять про його вчинок. Також у Вшетатах, на батьківщині чеського «Живого смолоскипа» Яна Палаха, місцевий музей виставляє Василя Макуха. Чехи пам’ятають. Парадоксально, що меморіальна дошка в Києві на честь Макуха була створена за значної ініціативи чехів. Чи може бути так, що іноземці більше піклуються про пам’ять, скажімо, про спільного героя? Поясненням, але не виправданням, є те, що росіяни подбали про те, щоб пам’ять про Макуха зникла. Однак з моменту здобуття незалежності минули десятиліття. Українці говорять про створення Пантеону. Хіба ця людина не заслуговує на те, щоб її там розмістили? Хіба не варто цінувати жертву його життя, коли інші намагалися жити комфортно? Василь Макуч все ще чекає.
Шановні українці, це трохи прикро. Змініть це.
Діяч антикомуністичної опозиції у 1980-х роках. Брав участь у підпільній видавничій діяльності — друкував і поширював листівки, а також брав участь у демонстраціях. У 1985–1986 роках був співорганізатором передач підпільного Радіо «Солідарність». З 1986 року був пов’язаний із Рухом «Свобода і Мир». За свою опозиційну діяльність неодноразово зазнавав репресій — був оштрафований та арештовувався.
Після 1989 року працював у приватному секторі. Займається дослідженням історії польської та чехословацької антикомуністичної опозиції. Є співавтором книги та численних наукових і публіцистичних статей. Публікує матеріали на історичну, суспільну та міжнародну тематику, зокрема присвячені Україні, зокрема на порталах LCA.pl та Фонду «Свобода і Мир». З 2014 року активно займається волонтерською діяльністю, підтримуючи Україну та гуманітарні ініціативи.
За діяльність на користь свободи та незалежності Польщі нагороджений Хрестом Свободи і Солідарності (2016), Лицарським Хрестом Ордена Відродження Польщі (2022) та медаллю Pro Patria (2025).
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар