Російська збройна агресія проти України розпочалася у 2014 році, однак її політичні та історичні корені сягають значно раннішого періоду. Вже від перших років української незалежності Москва вживала заходів, спрямованих на збереження України у своїй сфері впливу. Суперечки щодо Чорноморського флоту, криза навколо острова Тузла, газовий тиск і підтримка проросійських середовищ створювали тло для подій, які призвели до анексії Криму та вибуху війни.
Чорноморський флот – інструмент російського впливу
Після проголошення Україною незалежності у 1991 році однією з найважливіших проблем у відносинах із Росією стало майбутнє Чорноморського флоту. Його головна база розташовувалася в Севастополі, а разом із нею на території нової держави залишилася розбудована військова інфраструктура, численні кораблі, літаки та гелікоптери. Відповідно до принципу територіального верховенства українська влада визнала, що військові формування, які дислокуються на її території, мають підпорядковуватися українській державі.
Москва, однак, не збиралася легко змиритися з втратою контролю над таким стратегічно важливим регіоном. Чорноморський флот став не лише військовим інструментом, а й засобом політичного впливу в Криму. Підтримувані ним установи та структури сприяли поширенню російських впливів, а присутність російських моряків і зв’язки з місцевими середовищами мали в майбутньому полегшити підтримку організацій і сепаратистських рухів.
У квітні 1992 року президенти України та Росії ухвалили суперечливі рішення щодо підпорядкування флоту. Київ хотів підпорядкувати його контролю власного Міністерства оборони, тоді як Москва не збиралася відмовлятися від своїх претензій. Росія звинувачувала Україну у спробі захопити флот, водночас видаючи російські паспорти працівникам його структур і проводячи в Криму антиукраїнську інформаційну кампанію. У наступні місяці сталося кілька небезпечних інцидентів.
У вересні 1993 року зіткнення української піхоти з російською береговою охороною завершилося пораненням трьох росіян. Наступний серйозний інцидент стався у квітні 1994 року, коли російське гідрографічне судно «Челекен» намагалося вивезти з Одеси радіонавігаційне обладнання. Коли українські прикордонні підрозділи вирушили за ним, до дій долучилися штурмовики Су-25, а із Севастополя вийшла морська ударна група російського флоту. До відкритого протистояння зрештою не дійшло, а росіяни встигли перенести спірне обладнання на інші судна.
У червні 1994 року обидві держави погодили поділ Чорноморського флоту. Рік по тому було встановлено, що 18,3 відсотка кораблів дістанеться Україні, а 81,7 відсотка — Росії. Москва отримала можливість і надалі утримувати на українській території сотні одиниць і значний військовий контингент. У травні 1997 року було підписано угоду, що регулювала статус і умови базування російського флоту в Севастополі.
У той самий період Україна та Росія уклали договір про дружбу, співпрацю і партнерство. Документ зобов’язував обидві сторони поважати територіальну цілісність, наявні кордони та утримуватися від дій, що загрожують безпеці іншої держави. На папері відносини мали ґрунтуватися на взаємній повазі.
Будапештський меморандум і ілюзія безпеки
5 грудня 1994 року Україна підписала Будапештський меморандум у зв’язку з приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (NPT) як держава, що не володіє ядерною зброєю. Росія, Сполучені Штати та Велика Британія підтвердили в ньому зобов’язання поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України, а також утримуватися від застосування сили або погрози її застосування. Документ містив запевнення щодо безпеки, але не встановлював автоматичного обов’язку надати Україні військову допомогу в разі агресії.
Тоді здавалося що безпека України була забезпечена міжнародними деклараціями. Ніщо не могло бути більш хибним. Подальші події показали, наскільки обмеженою була ефективність цих гарантій, коли одна з держав, що їх підписала, сама вирішила порушити український суверенітет.
Тузла — попередження, яке не можна було ігнорувати
Восени 2003 року сталася одна з найсерйозніших російсько-українських криз від часу розпаду Радянського Союзу. 29 вересня Росія розпочала будівництво дамби, що мала з’єднати належний їй Таманський півострів з українським островом Тузла. Офіційно Москва пояснювала цей проєкт потребою укріплення берега. Однак Київ визнав, що справжньою метою може бути зміна проходження кордону та підрив українського контролю над частиною Керченської протоки.
Тузла була невеликим островом, заселеним приблизно тридцятьма родинами, які переважно займалися рибальством. Однак її стратегічне значення виявилося непропорційно великим. Росія почала ставити під сумнів належність острова Україні, стверджуючи, що це лише коса, а не окрема територія. Водночас у регіоні з’явилися російські військові кораблі, а на Таманському півострові проводилися військові навчання. Це супроводжувалося пропагандистською кампанією, покликаною обґрунтувати російські претензії.
Україна відповіла нотою протесту, посилила прикордонний пост на острові та спрямувала в район конфлікту власні морські підрозділи. Також було розпочато військові навчання в Криму. Президент Леонід Кучма перервав візит до Латинської Америки й повернувся до країни, щоб зайнятися кризою. 23 жовтня 2003 року президент України відвідав острів Тузла. Під час зустрічі з журналістами він повідомив, що днем раніше провів телефонну розмову з Володимиром Путіним. За його словами, обидва президенти домовилися про припинення конфлікту. Подальші переговори мали вести представники обох урядів, а розмову прем’єр-міністрів запланували на 24 жовтня.
Криза навколо Тузли показала, що Москва готова використовувати військовий тиск, територіальні суперечки та пропаганду, щоб випробовувати реакцію України та міжнародної спільноти. Для багатьох аналітиків ці події стали одним із попереджувальних сигналів, що російські амбіції щодо України не обмежуються утриманням військових баз. Масштаб цих амбіцій виявляли також висловлювання багатьох російських політиків про інтереси Росії, які охоплюють не лише Тузлу, а й Крим, Херсон, Миколаїв і Одесу. Ці висловлювання оголювали спосіб мислення, за якого формальний суверенітет сусідньої держави не означав для Москви її реальної незалежності.
Боротьба за напрямок України
У 2006 році проросійські середовища організували в Криму протести проти міжнародних навчань Sea Breeze за участю, зокрема, американських військових. У Феодосії блокували порт і виступали проти присутності американського персоналу. Зрештою навчання не відбулися у запланований термін, оскільки український парламент не дав згоди на участь іноземних військ.
У травні 2008 року проросійські депутати заблокували в Севастополі встановлення меморіальної таблички на честь 90-ї річниці підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту. Два місяці по тому, 5 липня, під час чергової спроби її встановлення проросійські активісти напали на українських моряків, зірвали табличку й затопили її в Севастопольській бухті
Однак особливо небезпечним виявилося продовження присутності російського флоту в Криму. У квітні 2010 року президенти Віктор Янукович і Дмитро Медведєв підписали в Харкові угоду, згідно з якою російський Чорноморський флот мав залишитися на півострові на 25 років довше — до 2042 року. Натомість Україна мала отримати знижку на російський газ.
Угоду підписали 21 квітня 2010 року. Уже наступного дня її повний текст опублікувала «Українська правда», однак документ не був попередньо представлений у межах прозорої, публічної дискусії перед підписанням. 27 квітня Верховна Рада України ратифікувала угоду в атмосфері бурхливих протестів.
Противники угоди застерігали, що продовження перебування російських військ послаблює суверенітет України та загрожує її стратегічним інтересам. Без цієї угоди російський флот мусив би розпочати виведення з Криму після завершення чинного строку. Харківські угоди відсунули цей момент ще на чверть століття.
Обіцяні енергетичні вигоди виявилися значно менш вигідними, ніж це пропонувалося. Ціни на газ зросли, а прем’єр-міністр Микола Азаров через два роки визнав, що угода насправді не принесла Україні очікуваних знижок. В обмін на непевні економічні вигоди Київ погодився на збереження російської військової присутності в місці, що має ключове значення для безпеки країни. Газ став інструментом впливу на рішення української влади. Росія таким чином демонструвала, що вміє використовувати економічні залежності для реалізації політичних цілей.
Крим: від багаторічного тиску до відкритої агресії
Хронологія подій у Криму потребує розрізнення кількох етапів. За початок російської операції із захоплення півострова та збройної агресії проти України вважають 20 лютого 2014 року. Важливо, що це сталося ще до втечі Віктора Януковича з Києва, яка відбулася 21 лютого, а також до рішення українського парламенту про усунення його від виконання обов’язків президента, ухваленого 22 лютого. Ministry of Foreign Affairs of Ukraine+1
Наступним етапом було захоплення 27 лютого будівель парламенту та уряду Автономної Республіки Крим російськими військовими без розпізнавальних знаків. 16 березня було проведено не визнаний Україною та міжнародною спільнотою референдум, а 18 березня 2014 року в Москві підписано документ про включення Криму до складу Російської Федерації. Саме цей останній акт становив формальний етап анексії півострова. The United Nations in Ukraine+2
Таким чином слід відокремлювати початок російської військової операції та окупації від пізнішого формального оголошення анексії. Це були не події однієї й тієї самої дати, а послідовні етапи дій Росії проти територіальної цілісності України.
Історія, про яку не можна забувати
Російська анексія Криму у 2014 році стала фіналом багаторічного процесу, в якому Москва використовувала військову присутність, економічний тиск, місцеві поділи та пропаганду, щоб обмежувати суверенітет України. Суперечки щодо Чорноморського флоту, криза навколо Тузли, газові конфлікти та Харківські угоди створили контекст, без якого важко зрозуміти подальші події.
Восени 2014 року українська прокуратура звинуватила Віктора Януковича у зловживанні владою та державній зраді, вказуючи, серед іншого, на створення умов, що сприяли збільшенню російської військової присутності в Криму та Севастополі.
Це не означає, що кожна попередня криза була частиною одного, заздалегідь спланованого сценарію. Однак це показує повторюваний механізм: Росія роками послаблювала незалежність України, перш ніж вдалася до відкритої агресії. Захоплення Криму та бойові дії на Донбасі у 2014 році, а потім повномасштабне вторгнення у 2022 році були черговими етапами конфлікту, корені якого сягають перших років української незалежності.
Джерела: Державне бюро розслідувань України – справа харківських угод; Державне бюро розслідувань України – розслідування щодо Януковича та Азарова; Радіо Свобода (2012); Крим.Реалії; Радіо Свобода – архів I; Радіо Свобода – архів II; Радіо Свобода – архів III; Енциклопедія історії України; Президент України – указ № 477/2006; Українська правда (4.08.2006); Українська правда (7.08.2006); Vijsko.org – поділ Чорноморського флоту; Суспільне Крим – історія Криму в 90-х роках; Історична правда (10.05.2011); Інститут історії України – календарій.
Журналіст, колумніст, автор книжок про Україну, екскурсовод і коментатор подій в Україні та польсько-українських відносин.
Сертифікований екскурсовод Одесою, одеськими катакомбами, українською Бессарабією та Києвом. Автор численних публікацій, присвячених історії, культурі та сучасному життю України. Частину його праць перекладено українською мовою та видано в Україні. У 2020 році отримав із рук мера Одеси почесне звання посла міста в Польщі.
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, перебував в Одесі. Протягом наступних місяців залишався в місті, долучаючись до координації гуманітарної допомоги та висвітлюючи перебіг війни для польських медіа. Свій досвід цього періоду описав у книжці «Odessa 4.5.0.».
У Nowiny Wschodnie публікує статті та коментарі про російсько-українську війну, російську пропаганду й дезінформацію, історію України, з особливою увагою до Одеси, а також про польсько-українські відносини та зміни суспільних настроїв.
Співпрацює з українськими редакціями та інформаційними порталами, а також виступає в польських медіа як коментатор української тематики.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар