Від перших годин після трагедії 2 травня 2014 року російські медіа почали подавати події в Одесі як повторення злочину, вчиненого під час Другої світової війни в білоруському селі Хатинь. Подібність мала бути очевидною: українські націоналісти, беззахисні люди, замкнена будівля й вогонь. Проблема в тому, що ця розповідь була не описом подій, а ретельно сконструйованим пропагандистським наративом. Її завданням було не лише спотворити образ одеської трагедії, а й представити Україну як державу, керовану нацистами.
Пропагандистська маніпуляція
Російській пропаганді не знадобилося багато часу, щоб знайти формулювання, яке на довгі роки мало домінувати у способі розповіді про події в Одесі 2 травня 2014 року. Уже в перші години після трагедії з’явилося означення «одеська Хатинь». Це було не випадкове поєднання назв. Воно відсилало до однієї з найвідоміших трагедій Другої світової війни в Білорусі, а водночас — до символу, який протягом десятиліть посідав особливе місце в радянській історичній політиці.
Посил був простий і надзвичайно сугестивний. В Одесі українські націоналісти нібито вчинили рівно так само, як гітлерівські кати та їхні колаборанти у 1943 році. Беззахисних людей, серед них жінок, літніх і дітей, нібито замкнули в Будинку профспілок, а потім спалили живцем українські фашисти. У пропагандистських матеріалах з’являлися кадри людей, які вистрибують з вікон, вигуки «Слава Україні!» та розповіді про нібито етнічну чистку.
Так означення «одеська Хатинь» стало чимось значно більшим, ніж лише емоційний коментар до трагічних подій. Воно почало функціонувати як готова інтерпретація всього дня 2 травня. Ще до того, як було зібрано та перевірено інформацію про перебіг сутичок у центрі Одеси, аудиторії підсовували відповідь: хто був катом, хто жертвою і якою нібито була мета всієї операції.
Щоб зрозуміти, чому ця нарація виявилася такою ефективною, спершу треба повернутися до березня 1943 року.
Хатинь — справжня трагедія
Хатинь — невелике село в Білорусі, розташоване приблизно за 60 кілометрів на північ від Мінська. 22 березня 1943 року його було знищено під час німецької каральної акції у відповідь. Загинуло 149 мешканців, зокрема 75 дітей. Частину людей спалили живцем у дерев’яній стодолі, решта загинула від куль. Небагатьом вдалося вижити.
Безпосереднім тлом трагедії була діяльність радянських партизанів, які атакували німецький конвой. Унаслідок сутички загинуло кілька співробітників німецького поліцейського формування. Німці застосували принцип колективної відповідальності, спрямовуючи репресії проти мешканців сусіднього села.
У каральній акції брали участь німецькі співробітники та члени 118-го батальйону Schutzmannschaft, допоміжного підрозділу німецької поліції, що значною мірою складався з українських колаборантів. Серед осіб, які відігравали важливу роль у батальйоні, був Григорій Васура, колишній лейтенант Червоної армії, який, потрапивши в німецький полон, перейшов на бік окупанта. Однак це не був підрозділ української армії чи формування, яке представляло українське суспільство. Це був підрозділ, що діяв у структурах німецького окупаційного апарату.
Варто підкреслити цей факт, адже саме участь українських колаборантів згодом стала одним із найчастіше використовуваних елементів пропагандистської оповіді, оскільки в радянській і сучасній російській історичній нарації дуже легко переходять від відповідальності конкретних людей і формувань до покладання вини на цілий народ. Тим часом відповідальність за злочин у Хатині лежить на виконавцях, які діяли в межах німецької окупаційної системи. Однак це не змінює основного факту: мешканці Хатині були невинними жертвами німецької політики терору та колективних репресій.
Історія радянської маніпуляції
Після завершення Другої світової війни Хатинь певний час залишалася одним із багатьох білоруських населених пунктів, знищених німецькими окупантами. Під час війни в Білорусі спалили тисячі сіл і поселень. У багатьох випадках убивали також їхніх мешканців. Трагічна доля Хатині, отже, не була поодинокою подією, хоча з часом саме цей населений пункт став найважливішим символом німецьких репресій у Білорусі.
Ідея вшанувати пам’ять мешканців з’явилася у 1965 році. Чотири роки потому, у 1969 році, відкрили монументальний меморіальний комплекс. Його центральним елементом є шестиметрова скульптура чоловіка, який тримає мертве тіло дитини. Постать символізує Йозефа Камінського, одного з небагатьох уцілілих жителів села. Отямившись серед тіл загиблих, він знайшов свого сина, який помер у нього на руках.
На території меморіалу також відтворили місця, де стояли спалені будинки. Створили 26 символічних фундаментів, і в кожному з них встановили обеліск, що нагадує димар зруйнованої будівлі. Увесь комплекс займає близько 32 гектарів.
Хатинь мав увічнити пам’ять не лише про 149 убитих мешканців, а й про тисячі інших білоруських населених пунктів, знищених під час окупації. З часом він став місцем обов’язкових візитів іноземних делегацій, політиків і представників різних держав. Його відвідували, зокрема, Річард Ніксон, Фідель Кастро, Раджив Ганді та Ясер Арафат.
Саме вшанування жертв німецького терору, звісно, не викликає жодних сумнівів. Проблема полягає в тому, що пам’ять про Хатинь було включено в ширшу історичну політику Радянського Союзу, яка мала також дуже незручні для Москви цілі. Однією з них було послідовне приховування правди про катинський злочин.
Хатинь і Катинь – схожість назв, яку використали політично
Для польського читача подібність назв Хатинь і Катинь є особливо вражаючою. В англійській мові білоруський населений пункт записують як Khatyn, що додатково підвищує ймовірність помилки. Звісно, це не ті самі місця й не ті самі події. Хатинь — це білоруське село, знищене німецькими підрозділами та колаборантами у 1943 році. Катинь натомість асоціюється передусім зі злочином НКВС 1940 року, коли було вбито тисячі польських офіцерів, службовців і представників польської інтелігенції.
Катинський злочин був для радянської влади надзвичайно незручним. Він викривав справжнє обличчя радянської політики щодо Польщі та підривав пропагандистський образ Радянського Союзу як виключно визволителя Європи від гітлерівської окупації. Протягом десятиліть Москва приписувала відповідальність за вбивство польських полонених німцям. Катинська брехня стала одним із найважливіших елементів радянської історичної політики.
Вибір Хатині як місця монументального меморіалу та подальше акцентування цієї назви в пропаганді справді сприяли стиранню різниці між Хатинню та Катинню. Подібність назв використовували в публікаціях, пропагандистських матеріалах і під час закордонних візитів.
Однак слід зберігати точність: твердження, що весь комплекс у Хатині від самого початку був спроєктований винятково для того, щоб приховати Катинь, є спрощенням. Меморіал також мав реальну функцію вшанування жертв німецьких репресій. Натомість можна говорити про те, що радянська влада свідомо використовувала подібність назв і монополізувала наратив про воєнні злочини, водночас приховуючи власні злочини.
Саме цей механізм є особливо важливим для розуміння пізнішого використання Хатині в російській пропаганді, що стосується Одеси.
Як виникла «одеська Хатинь»?
Повернімося до 2 травня 2014 року. Вислів «одеська Хатинь» з’явився в публічному просторі близько опівночі на сайті однієї з місцевих одеських газет. Потім його швидко підхопили російські медіа, блогери та користувачі соціальних мереж. У ранкові години він почав функціонувати також в офіційному російському медійному наративі. Російські портали, газети, телевізійні програми та блогери почали подавати пожежу в Будинку профспілок як навмисно сплановану акцію українських націоналістів. У цій оповіді не було місця для запитань про те, що сталося раніше в центрі міста, чому дійшло до сутичок, хто брав участь у заворушеннях і які дії здійснювали окремі групи. Достатньо було повторити пропагандистські тези тисячі разів, аби аудиторія почала автоматично пов’язувати події в Одесі з масакрою в білоруському селі. Читач отримував готову картину: українські фашисти оточили будівлю, загнали всередину невинних людей, зачинили двері й підпалили об’єкт. Потім вони нібито спостерігали смерть замкнених людей, вигукуючи націоналістичні гасла. Саме цей образ мав залишитися в пам’яті.
Що сталося в Одесі 2 травня 2014 року?
Неможливо достовірно описати трагедію в Одесі без урахування подій, що відбувалися раніше. Того дня в центрі міста сталися жорсткі сутички між учасниками маршу проукраїнських уболівальників і активістів та противниками Євромайдану. Під час заворушень, зокрема, використовували вогнепальну зброю, каміння й коктейлі Молотова. Загинули люди, а кількість поранених сягала сотень.
Після сутичок у центрі міста частина учасників Антимайдану відступила на Куликове поле, де містилося їхнє наметове містечко. Невдовзі туди дійшов натовп проукраїнських активістів. Наметі підпалили, а в напрямку Будинку профспілок кидали коктейлі Молотова. У будівлі сховалися противники Євромайдану, але там також були люди, пов’язані з проукраїнським табором.
Унаслідок пожежі та цілоденних заворушень загинуло 48 осіб. Більшість жертв померла в Будинку профспілок. І саме в цьому полягає одна з найважливіших російських маніпуляцій: реальні недбальства, некомпетентність служб, насильство та загибель людей використали, щоб збудувати зовсім іншу історію — історію про сплановане вбивство, здійснене українською державою.
Чи людей загнали до будівлі й замкнули всередині?
Одним із базових елементів пропагандистської оповіді було твердження, що учасників Антимайдану силою загнали до Будинку профспілок, а потім замкнули в ньому та підпалили. Однак це не відповідає встановленим фактам щодо перебігу подій.
Частина активістів Антимайдану зайшла до будівлі ще до прибуття на Куликове поле натовпу проукраїнських демонстрантів. Це, звісно, не означає, що їхня поведінка була розсудливою або що вони могли передбачити всі наслідки перебування в об’єкті. Однак вони мали можливість залишити площу до ескалації ситуації.
Важливим є також факт, що в будівлі перебували і проукраїнські активісти. Одна з таких груп сховалася від вогню в конференц-залі на третьому поверсі. Важко узгодити цей факт із пропагандистською версією, за якою вся будівля була охоплена єдиною, заздалегідь підготовленою операцією, учасники якої точно знали, що відбувається всередині.
Це не означає, що не було нападів на людей, що не кидали коктейлі Молотова в бік будівлі або що всі учасники подій діяли раціонально. Навпаки. Це була ситуація стрімка, хаотична й небезпечна, у якій дії окремих осіб мали трагічні наслідки.
Але Будинок профспілок не був дерев’яною стодолою в Хатині. Не можна автоматично переносити образ німецької каральної акції 1943 року на події в Одесі.
Важливо також те, що російська пропаганда послідовно замовчувала попередні сутички в центрі міста, жертви з обох боків та участь різних груп в ескалації насильства. Таке вибіркове подання фактів дозволяло створити історію, в якій одна сторона була виключно беззахисною жертвою, а друга — організованою групою вбивць.
Дегуманізація як мета пропагандистської операції
Визначення «одеська Хатинь» мало ще одну дуже важливу мету. Йшлося не лише про те, щоб представити українців винуватцями конкретної трагедії. Йшлося про заперечення їхньої людяності та створення образу цілого народу як спільноти, що складається з безжальних фашистів. У пропагандистських повідомленнях українців почали зображати як людей, здатних на найгірші звірства щодо кожного, хто не поділяє їхніх поглядів. Повторювалися означення «бандерівці», «неонацисти» і «фашисти». Глядачі російського телебачення мали повірити, що в Україні владу захопили сили, які мають намір фізично ліквідувати російськомовних мешканців.
Цей механізм можна описати за допомогою поняття культурної травми. Йдеться про ситуацію, коли певна подія вводиться до колективної свідомості як досвід, що загрожує базовим цінностям і відчуттю безпеки певної спільноти. При цьому не обов’язково має йтися про особистий досвід насильства. Достатньо належним чином сконструйованого повідомлення, багаторазово повторюваного медіа та авторитетами.
У випадку російського суспільства образ Одеси мав викликати реакцію, подібну до тієї, яку серед багатьох українців у 2022 році викликали повідомлення й світлини з Бучі. В обох випадках аудиторія стикалася з образом жорстокості, який мав викликати не лише жах, а й прагнення помсти.
У російському медіапросторі з’являлися коментарі про «нелюдів», «монстрів» і «гірших за фашистів». Українського солдата переставали сприймати як людину, що захищає власну країну. У пропагандистському образі він ставав представником злочинної спільноти, яку слід покарати. Таке зображення супротивника полегшує суспільне прийняття насильства. Якщо все суспільство представляють як загрозу, війну можна подавати не як агресію, а як необхідність оборони від нібито зла.
Від одеської Хатині до виправдання російської агресії
Наратив про «одеську Хатинь» не завершився у 2014 році. Навпаки, протягом наступних років його послідовно використовували як один з аргументів, що мав обґрунтувати російські дії щодо України. Особливо виразно це було видно 21 лютого 2022 року. Того дня Володимир Путін виголосив промову, в якій оголосив про визнання самопроголошених Донецької та Луганської республік незалежними державами. Рішенню супроводжувало підписання документів, що відкривали шлях до розміщення російських військ на їхній території.
У промові Путін знову згадав події в Одесі. Він сказав: «Неможливо без тремтіння згадувати про страшну трагедію в Одесі, де учасників мирного протесту було жорстоко вбито, живцем спалено в Будинку профспілок». Потім він заявив, що винних не покарали, ніхто їх не шукає, але Росія знає їхні імена і зробить усе, щоб їх розшукати й засудити.
Це не був випадковий фрагмент промови. Путін звернувся до історії, яка протягом восьми років була інтенсивно присутня в російській пропаганді. Він подав її як доказ нібито переслідування мешканців України, а водночас — як аргумент, що виправдовує російське залучення. У такий спосіб трагедію в Одесі використали для підготовки суспільного й політичного обґрунтування наступного етапу агресії.
Варто звернути увагу ще на один елемент цієї наративної історії. Путін виступав у ролі захисника жертв, заявляючи про бажання покарати винних. Водночас він оминав відповідальність російської держави за розпалювання конфлікту в Україні та підтримку сил, що дестабілізують ситуацію в цій країні.
Отже, «Одеська Хатинь» стала одним із елементів пропагандистського обґрунтування війни, яка почалася задовго до 24 лютого 2022 року.
Одеса, 2 травня 2014. Куликове поле (фото: Strakhov Ivan).
Хатинь як інструмент інформаційної війни
У всій цій історії особливо вражає те, що російська пропаганда використала дві реальні трагедії, щоб створити один хибний образ. Першою був злочин, скоєний у Хатині 1943 року. Другою — загибель 48 людей під час трагічних подій в Одесі у травні 2014 року. Обидві заслуговують на пам’ять і сумлінне з’ясування обставин. Жодна з них, однак, не повинна використовуватися для маніпулювання історією іншої.
Російська пропаганда не обмежилася порівнянням цих подій. Вона створила оповідь, у якій одеську трагедію подали як повторення нацистського злочину, а відповідальність за смерть людей поклали на весь український народ. У такий спосіб було вибудувано один із найважливіших міфів, який згодом використовували для виправдання російської агресії.
У пропагандистській оповіді саме Одеса мала стати моментом остаточного пробудження російськомовного населення України. Образ людей, спалених у будівлі Профспілок, повторювали сотні разів. Він з’являвся у висловлюваннях політиків, телевізійних матеріалах, інтернет-публікаціях і розповідях людей, які згодом воювали проти України. У деяких випадках історії про нібито спалених живцем жінок, зокрема вагітних, ставали особистим виправданням вступу до боротьби.
Важко переоцінити значення такої маніпуляції. Людина, яка повірила, що її батьківщина перебуває під загрозою з боку орд безжальних нацистів, може вважати насильство моральним обов’язком. Тим більше, якщо цей меседж повторюють телебачення, політики та люди, яких подають як свідків подій.
Саме тому міф про «одеську Хатинь» був таким корисним для Кремля. Він дозволяв подати російське втручання в Україні як оборонну дію, а подальшу військову агресію — як необхідність, що нібито випливає з обов’язку захищати російськомовне населення.
Пам’ять про жертв як інструмент пропаганди
Історія Хатині показує, як легко автентичну трагедію можна використати в політичних цілях. Спершу радянська пропаганда включила її у власну історичну політику, маргіналізуючи незручні факти й використовуючи схожість назви з Катинню. За кілька десятиліть російська пропаганда знову звернулася до цього символу — цього разу, щоб представити Україну як нацистську державу.
Правда про події в Одесі значно важливіша за пропагандистські ярлики. Трагічні події в Одесі є прикладом того, як російська пропаганда здатна використати пам’ять про справжню трагедію, щоб створити міф, який слугує виправданню наступних злочинів. І саме тому варто послідовно цей міф розвінчувати. Не для того, щоб применшувати страждання жертв, а для того, щоб не дозволити, аби їхню смерть знову використали на службі брехні.
Джерела та додаткові матеріали
- Coffee or Die Magazine – історичний матеріал.
- BBC News Russian – матеріал, присвячений подіям в Одесі.
- Smithsonian Magazine – історія злочину в Хатині та його вшанування.
- Інститут національної пам’яті — «Справа Хатині».
- Група 2 травня — тематичний архів та аналізи з 2015 року і 2016 року, березень 2016.
- Борис Тинка, Одеса 2 травня 2014. Кривавий слід «російської весни», Видавництво e-bookowo, 2024.
Журналіст, колумніст, автор книжок про Україну, екскурсовод і коментатор подій в Україні та польсько-українських відносин.
Сертифікований екскурсовод Одесою, одеськими катакомбами, українською Бессарабією та Києвом. Автор численних публікацій, присвячених історії, культурі та сучасному життю України. Частину його праць перекладено українською мовою та видано в Україні. У 2020 році отримав із рук мера Одеси почесне звання посла міста в Польщі.
24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, перебував в Одесі. Протягом наступних місяців залишався в місті, долучаючись до координації гуманітарної допомоги та висвітлюючи перебіг війни для польських медіа. Свій досвід цього періоду описав у книжці «Odessa 4.5.0.».
У Nowiny Wschodnie публікує статті та коментарі про російсько-українську війну, російську пропаганду й дезінформацію, історію України, з особливою увагою до Одеси, а також про польсько-українські відносини та зміни суспільних настроїв.
Співпрацює з українськими редакціями та інформаційними порталами, а також виступає в польських медіа як коментатор української тематики.
Що ви думаєте про цей матеріал?
Долучайтеся до розмови. Коментарі мають стосуватися теми публікації.
Написати коментар